У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер

— Ось ми й поговорили про всі п’ять відчуттів.

Сесілія втрутилася:

— Але існує ще й шосте відчуття.

— Яке шосте?

— Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п’ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.

Ангел таємниче підморгнув:

— Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?

— Ти знаєш, де вона?

— Побачимо…

Сесілія лежала й думала про Різдво.

— Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.

Оченята Аріеля спалахнули:

— «Що всередині», саме так. Поговорімо трішки про це.

— Про те, що всередині різдвяних подарунків?

— Ні, всередині тебе.

— Фе, як бридко.

— Та ні, потішно.

— Що тут потішного?

— Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…

— Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.

— Якої?

— Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.

— Ангели ніколи не порушують слова.

— Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.

— Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…

— Та питай уже!

— Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?

— Лише тоді, коли поранимося або ж коли кров беруть на аналіз…

— Як ти її відчуваєш?

— Часом тільки лоскітно, а часом пече.

— А плоть і кров усередині себе?

Дівчинка похитала головою.

— Ми, напевно, так укладені, не відчуваємо того, що у нас під шкірою. Завдяки шкірі відчуваємо один одного, та, на щастя, позбавлені постійного почуття присутності самих себе.

— Щось-таки ви повинні відчувати.

Якусь хвильку Сесілія думала, а тоді похитала головою:

— Нічогісінько, принаймні, доки ми здорові. Лише тоді, коли боляче…

— Боляче?..

— Коли щось коле… або гупає… або пече.

Ангел розпачливо розвів руками:

— «Коли або гупає, або пече…»

— Ти ніколи не пробував ущипнути себе за руку?

— Ні, ніколи.

— От спробуй, бо як інакше переконаєшся, спиш ти чи ні.

Аріель ущипнув себе за руку, але Сесілія бачила, що він ніяк не може її по-справжньому вхопити. Ангел тільки похитав головою.

— Ангели не можуть ущипнути себе за руку, — визнав він. — Ми нічого не відчуваємо.

Сесілія здригнулася:

— Тоді ти не знаєш, чи взагалі існуєш насправді.

На секунду, а може, й менше, Аріель ніби зник.

А можливо, вона сама просто кліпнула очима. Повернувшись, він сказав:

— Треба скоренько покласти тебе в ліжко.

— Чому?

— Сьома година. До дзвінка будильника залишилося кілька секунд. Ось він дзвонить…

Сесілія прокинулася з відчуттям важкості в усьому тілі. Надворі було так світло і ясно, як тільки може бути в різдвяний день.

Від нічної суперечки у неї залишилися тільки невиразні спомини. Аріель переніс її вниз, у вітальню. А потім знову відніс до кімнати, коли у спальні тата й мами задзвонив будильник.

— Аріелю! — прошепотіла вона.

Але відповіді не дочекалася. Може, він приходить тільки вночі…

Вона взяла з нічного столика дзвоник і задзвонила. Щоб з’явитися, мамі знадобилося не більше часу, ніж Аріелеві, коли він позасвічував на ялинці вогні. Вона теж була наче духом з лампи.

— Ти прокинулася?

Мама вклякнула біля ліжка:

— Уже майже перша. Ти весь час спала?

Сесілія похитала головою.

— Як ти себе почувала?

— Я лежала, дивилася, слухала. Уночі будинок має свої звуки. Якщо добре нашорошити вуха, можна вловити їх. Кілька разів я чула, як надворі йде сніг.

— А на що ти дивилася?

— Знадвору так гарно світиться…

— Ти ж могла подзвонити.

— Я лежала й думала про все на світі.

— Тобі щось болить?

— Ні… якось так.

— Як ти це відчуваєш?

— Ти знову починаєш?

— Що починаю?

— Та ні, нічого. Я страшенно квола…

— Коли я заходила о сьомій, ти спала, наче камінчик.

— Камені не сплять, мамо.

— Ти усміхалася уві сні.

— Та ж камені не вміють усміхатися… Я заснула саме тієї миті, як ти увійшла.

— Невже?

— Я чула, як дзвонив будильник.

Мама поклала долоню на її чоло:

— Прийшла Христина. Вона сидить у вітальні і ласує марципановими цукерками Лассе.

— На пожиток.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не хочу марципанових цукерок. Пришли її сюди, я вже не