Лінкольн у бардо - Джордж Сондерс

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала друга мама

Любий Віллі, мовила третя

Любий, любий Віллі, озвалася четверта

І всі ті мами страшенно мене любили, і хотіли, щоб я пішов з ними, і казали, що заберуть мене додому, щойно я буду готовий.

віллі лінкольн

І коли, коли ж тепер спізнаєш ти в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатимеш Анну оголеною, коли вона повернеться до тебе у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо вас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом? (Так промовляла Елсбет Ґроув, кузина моєї дружини — чи, радше, лицемірна істота, точнісінька копія Елсбет на вигляд, — виряджена у тонесеньку одежину з тріпотливим шовковим коміром.)

Я тобі скажу, коли, озвалася друга наречена, і тут уже я впізнав у ній свою любу бабуню (так само невідомо з якої рації виряджену у тонесеньку одежину з тріпотливим коміром). Ніколи. Усе скінчено. Ти, Оклецьку, обманюєш сам себе.

Відтоді, як були тут востаннє, зуміли вишпортати звідкілясь навіть моє дитяче прізвисько.

Анна хвилюється через те, що ти тут загаявся, мовила Елсбет. Просила тобі це переказати.

Я слабшав щосекунди і знав, що мушу якось оборонятися, тож запитав:

А сама вона тепер там? Чекає на мене? Там, куди ви так красномовно мене кличете?

От, і тепер я вже мав їх у жмені, бо хоч вони й раді були б обвести мене навколо пальця, та відвертої брехні все ж уникають.

Елсбет спалахнула і стривожено зиркнула на бабуню.

Відповісти на це твоє запитання… е-е… доволі складно, сказала вона.

Ви — демони, мовив я. Прибираєте знайомі обриси і хитрощами намагаєтеся заманити мене туди.

Еге ж, а ти, Оклецьку, такий уже порядний, що аж світишся! роздратувалася бабуня.

Скажи, ти чесно оцінюєш своє становище? запитала Елсбет.

Ти точно «хворий», Оклецьку? докинула й бабуня. Відколи це лікарі кладуть хворих до «хвороб-коробів»?

Щось не пригадую, щоб у наш час десь таке робили, підтакнула Елсбет.

Тож який висновок мусимо зробити, Оклецьку? спитала бабуня. Хто ти? Де ти? Визнай нарешті, дорогенький, повір, промов це вголос, собі ж на користь, і долучайся до нас.

Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, мовила Елсбет.

І я побачив, що мушу хоч-не-хоч викинути останнього козиря.

До кого ви оце говорите? запитав я. Хто вас слухає? Кого слухаєте ви? За чиєю рукою стежите очима ось тепер, цієї миті, коли вона підноситься, щоби вказати на небо? Чий голос викликає страх, який, бачу, з’явився у вас на обличчях? Я — тут. Тут — я. Хіба ж ні?

Ефект ці слова мали такий, як завжди.

Збентежені й розчаровані, наречені збилися докупи і заходилися перешіптуватися, вимислюючи, безперечно, план нового підступного нападу.

На щастя, тієї ж таки хвилини нараду цих крутійок перервало ще два чіткі, окремі вогнезвуки, спричинені спалахами світлоречовини: один донісся з півдня, інший — з північного заходу.

ганс воллмен

Едді як зачув ті звуки, то так дременув — тільки його й бачили.

Часом вони, к***, лякають його мало не до всирачки.

Одна з тих шльондр тут-таки приступила до мене, і я побачила, що то взагалі ніяка не шльондра, а наша донька — Мері-Меґ! Одягнена так, що й*** можна! Об’явилася нарешті, прошу дуже! А де ж ти, с***, пропадала всі ці роки, га?

Мамо, озвалася вона. Вибач, що ми були такі неуважні. Еверет і я.

Хто такий Еверет? запитала я.

Твій син, відповіла вона. І мій брат.

Ти Едварда маєш на увазі? сказала я. Едді? Едді-молодшого?

Так-так, Едварда, звісно ж, перепрошую, виправилася вона. Хай там як, ми мали прийти вже давно. Але я була дуже заклопотана. Зате чимало досягнула. І знайшла любов. І народила багато дітей. Надзвичайно вродливих. І розумних. Так само й Еверет…

Едвард, сказала я.

Так, Едвард, квапливо мовила вона. Знаєш, я така втомлена! Від… від усіх тих досягнень!

Ну-ну, дитино, усе гаразд, сказала я. Ти ж таки прийшла.

І знаєш що, мамо? вела далі вона. Я хочу, щоб ти знала. Усе й справді гаразд. Ти зробила все, що могла. Ми ні в чому тебе не звинувачуємо. Бо ти ж, таке враження, вважаєш, ніби часом тобі дещо бракувало материнської…

А що, г*** була з мене мати, правда? запитала я.

Хоч які невдачі та вади ти тепер кладеш собі на карб, забудь про них, залиш їх позаду, мовила вона. Усе вийшло просто чудово. Ходімо з нами.

Але куди? спитала я. Я не…

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала вона.

Знаєш, оцього я ніяк не втямлю, мовила я.

І тут звідкілясь примчав назад Едді.

Мій герой!

Ха!

Ану вали на х*** звідси, ти, с*** д***! вигукнув він.

Це ж Мері-Меґ, сказала я.

Ага, вже, відповів Едді. Дивися!

Він підняв якийсь камінь і ним як торохне! Прямісінько у Мері-Меґ! Та коли той камінь пролетів наскрізь, я побачила, що то вже ніяка не Мері-Меґ, а чорт його зна хто. Чи що. Якась пляма або спалах сонячного світла у формі тієї б*** сукенки!

Ну й дурень же ви, добродію, обізвалася та пляма.

Тоді обернулася до мене і додала:

Ви, добродійко, теж дурепа, але не аж така.

бетсі берон

Головна янголиця обіруч узяла моє обличчя у свої долоні, а крило її тим часом знай гойдалося то туди, то сюди, і це наводило на думку про коня, який пасеться собі, помахуючи хвостом.

То що, благоденствуєте, отче? запитала вона, ніби знічев’я розпростерши понад собою крило. А Той, кому ви служили за життя, тут присутній?

Д-думаю, так, присутній, відповів я.

Він, звісно, всюди і в усьому, мовила вона. А проте Йому не до вподоби, що ви так тут загаялися. Та ще й у такому не надто підхожому товаристві.

Вона була прегарна, і краса її щосекунди зростала. Я розумів, що мушу цю розмову закінчувати, бо інакше не минути лиха.

Будьте такі ласкаві, йдіть собі, попросив я. Сьогодні ви мені не… не потрібні.

Але скоро, мабуть, таки станемо потрібні, правда ж? запитала вона.

Її краса зросла вже до небачених меж.

І я розридався.

преподобний еверлі томас

Аж тут ураз напад закінчився — так само раптово, як і почався.

ганс воллмен

Ніби за сигналом наші мучителі відступили; змінився і їхній спів: тепер у ньому звучала туга й скорбота.

преподобний еверлі томас

Отже, вони відійшли, а дерева тим часом знову посіріли, наїдки позникали, потічки пересохли, вітерець ущух, спів змовк.

роджер бевінс ііі

І ми зосталися самі.

ганс воллмен

Й усе знову сповнилося печаллю.

преподобний