Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Та ось Тапур ступив у біле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:

– Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!

– Арара! – озвався рід.

Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з покоління в покоління, цьвохнув ним.

– Я повернувся, скіфи!!!

І родичі покірно схилили голови перед вождем із нагаєм у руках.

Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито і хизувався перед родом своїм, що схилив покірно голови.

Потім до вождя підійшли сивобороді старійшини, вклонилися йому і щось говорили, але Ольвія не прислухалась. Її зацікавило четверо дівчаток десяти-чотирнадцяти років у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безліччю кісок. Вони не зводили із вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрічі закінчився, і дівчатка, підбігши до вождя, засоромились і, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.

– Що, сороки? – посміхався до них вождь ласкаво і тепло.

– Чи здоровий ти, батьку? – задзвеніли дівчачі голоси. – Хай бог Папай дасть тобі силу!

– Я – здоровий, а ви, сороки, чи здорові?

– Здорові, здорові, батьку, – заусміхались дівчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.

– Ростете ж ви… – лагідно казав вождь. – Наче ті кізки…

Дівчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих ніг щось малювали на землі.

– От і добре, що ви здорові, сороки мої.

Ольвія з подивом відзначила, що голос у цього людолова дуже вже ніжний. Вона навіть повірити не могла, що в нього може бути такий лагідний і добрий голос батька.

Тим часом вождь розв'язав шкіряну торбину, дістав із неї жменю золотих бляшок.

– Це вам, сороки, щоб і ви отак сяяли на сонці, як ці бляшки!

– Спасибі тобі, батечку!.. – Дівчатка розхапали золоті бляшки і з радісними вигуками побігли у крайнє шатро, щоправда, зиркнувши на білолицю чужачку. І навіть встигли показати їй язички: ага, мовляв, нам батько золоті бляшки подарував, ага!..

Розділ дев'ятий

Сліпа рабиня

І лише тоді завів Тапур Ольвію до білого шатра, над яким маяли кінські хвости.

Усередині шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звірами і рослинами, згори, через дірку для диму, лилося сонячне проміння.

– Тут живе Табіті – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попіл вогнища. – Вона й оберігатиме тебе у шатрі. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуємося на одному місці. Як тільки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть їх на повозки, і ми покочуємо в глиб степів, до незайманих трав. Під час перекочовок ти житимеш у кибитці, теж найкращій. І будемо кочувати від кряжа до кряжа, від колодязя до колодязя, від ріки до ріки, і тобі завжди буде весело. Ми не греки, – закінчив він, – котрі як сіли на одному місці, так і сидять віками.

– А до моря повернемось? – зітхнула Ольвія.

– Тільки на зиму, адже взимку біля моря тепліше і снігу менше випадає. Або й зовсім не буває.

Присіли на килим, Тапур ляснув у долоні, нечутно з'явився слуга і наточив із шкури барана, що висіла біля входу, дві чашки кумису.

Вручивши їх вождю, слуга кланяючись позадкував із шатра.

Тапур подав одну чашку Ольвії.

– Випий нашого кумису, і ти відчуєш себе справжньою сколоткою.

Кумис був прохолодний, він пінився і приємно тамував спрагу.

– Кожен скіф уміє доїти кобил і готувати хмільний кумис, але так готувати кумис, як готує його мій рід, ніхто не вміє! – з гордістю вигукнув вождь. – Кумис у гіппемологів найкращий у всьому степу!

До шатра заглянув старий білобородий скіф із гострим гачковидним носом і висохлим, зморшкуватим лицем.

– Що скаже мій вірний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь. – Чи цілі мої табуни? Чи доєні кобили, чи ростуть лошата і лошаки? Чи не пасли чужі племена свої табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищі?

– Твої табуни, о великий вождь, хай дарує тобі Папай довгі літа, множаться, – з поклоном відповів сивий скіф. – Кобилиці доєні, лошата і лошаки нагулюють тіло. А чужі племена пасли своїх коней на твоїх травах. Це були савро-матські пастухи, котрі переганяли табуни з-за Танаїсу і пасли на травах твого степу.

– Савроматських пастухів класти стрілами, а їхні табуни забирати! – різко сказав вождь. – Щоб ні один чужак більше не посмів потикатися у мій степ!

– Слухаю, великий вождь. А в кочовищі все гаразд, тільки одна пожежа була. Горіли кибитки Олума і Тавлура.

– Гм…

– Олум і Тавлур рятували один одного на пожежі і від того зріднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

– Це – добре. Сьогодні ж увечері вони стануть побратимами.

Старий вклонився і вийшов.

Тапур допив кумис і звівся.

– Мені треба подякувати богу Аресу за вдалий похід і принести йому жертву. Ольвія ж хай лясне в долоні, і до неї прийде рабиня. І виконає будь-яку забаганку.

І вийшов із шатра.

Залишившись одна, Ольвія – їй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долоні, і по хвилі до шатра нечутно зайшла стара жінка у чорному платті і чорній шапці і застигла, безпомічно опустивши довгі тонкі руки, що звисали вздовж її тіла, як перебиті. Але голову вона тримала високо піднятою, аж занадто піднятою.

«Рабиня, а така горда, – подумала Ольвія. – Ач, як голову задерла. І від чого б то?..»

Тут вона придивилася до її жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замість очей у жінки рожевіли дві ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як і Ольвія, – чужачка. В крайньому разі, не скіф'янка.

– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвія.

– Рабиня… – глухо відповіла жінка і навіть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як її завжди тримають сліпці.

– Ти не скіф'янка?

– Так, моя господине, не сколотка.

– То хто ж ти?

– Рабиня…

– А звати тебе як?

Жінка подумала і байдуже відповіла:

– Рабиня…

– Але колись же було у тебе ім'я, – наполягала Ольвія. – Не родилася ж ти рабинею?

– Ні.

– То як тебе тоді звали?

– Міленою, велика господине.

– А що в Мілени з очима?

– Викололи…

– Хто?.. – крикнула Ольвія.

– Скіфи.

– Вони такі жорстокі?

– Не знаю… Люди як люди.

– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

– А хто я така, щоб зі мною панькатись? – байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навіть не собака. Гірше.

– Але за віщо?

– Не знаю… Я їм зла не чинила.

– О боги!..