Щира шахрайка - Емілі Локхарт

Форрест запитав поліціянта, чи може записка про самогубство бути підробкою.

— Можливо, викрадач хотів, щоб ми повірили в те, що є, — припустив він. — Або, можливо, це була записка, яку її змусили написати? Чи можна якось визначити, чи змушували її це робити?

— Форресте, записка була в хлібниці, — лагідно нагадала йому Джул. — Іммі залишила її для мене в хлібниці.

— Чому ви думаєте, що міс Соколофф могли викрасти? — запитав офіцер.

— Гроші. Хтось міг тримати її заради викупу. Дивно, що її ноутбука немає. Або її могли вбити. Наприклад, той, хто змусив її написати записку.

Офіцери поліції слухали припущення Форреста. Вони підкреслили, що саме він був головним підозрюваним: колишній хлопець, який нещодавно приїхав до міста, шукаючи Імоджен. Але вони також дали зрозуміти, що насправді вони не вбачають тут жодного злочину. Вони шукали ознаки боротьби, але не знайшли анічогісінько.

Форрест сказав, що Імоджен могли викрасти за межами квартири, але поліціянти нагадали йому про хлібницю. «Записка про самогубство все пояснює», — сказали вони. Вони спитали, чи то дійсно почерк Іммі, і Джул відповіла, що так. Вони запитали Форреста, і той також відповів ствердно. Принаймні схожий.

Джул надала їм британський телефон Імоджен. У ньому були лише дзвінки до місцевих музеїв і електронні листи від батьків, Форреста, Вівіан Абромовіц і ще кількох друзів, яких знала Джул. Полісмени попросили банківські записи Іммі. Джул надала їм кілька документів, що були роздруковані з відсутнього комп’ютера. Вони лежали в шухляді стола у вітальні.

Офіцери обіцяли обшукати річку та знайти тіло Імоджен, але вони також зазначили: якщо вага її тіла була збільшена за допомогою каміння, то воно швидко не спливе. Ймовірно, тіло віднесло течією подалі від Вестмінстерського мосту.

Пошуки триватимуть кілька днів або навіть тижнів, якщо її взагалі знайдуть.

14

Кiнець грудня 2016 року

Лондон

Шість тижнів тому Джул уперше прибула до Лондона. Це був день після Різдва. Вона взяла таксі до готелю, номер у якому забронювала. Англійські гроші були занадто великими, щоб охайно вписатися до її гаманця. Таксі коштувало шалено дорого, але їй було байдуже. Вона була фінансово забезпечена.

Готель являв собою стару офіційну будівлю, реконструйовану всередині. На ресепшні сидів джентльмен у картатому піджаку. Він мав журнал попередніх замовлень і особисто показав їй номер, а поки ніс її речі, невимушено щось розповідав. Їй подобалася його вимова, ніби цей пан зійшов зі сторінок роману Діккенса.

Стіни номера люкс були вкриті чорно-білою туаллю[24]. Важкі парчеві штори затуляли вікна. У ванній кімнаті — підлога з підігрівом. Рушники були кремового кольору і за текстурою складалися з невеличких квадратиків. Лавандове мило було загорнуте в коричневий папір.

Джул замовила стейк у номер. Коли його доставили, вона з’їла все до крихти і випила дві великі склянки води. Після цього вона проспала вісімнадцять годин.

Прокинулася дівчина в піднесеному настрої.

Це було нове місто й іноземна країна, місто «Ярмарки марнославства» і «Великих сподівань». Це було місто Іммі, але воно стане власністю Джул так само, як улюблені книжки Іммі стали частиною Джул.

Вона розсунула штори. Унизу простягнувся Лондон. Червоні автобуси і маленькі чорні таксі-жуки повзли вузькими вулицями. Будинки, яким виповнилося сотні років. Вона подумала про усі ті життя, які тривали там, унизу, про людей, котрі рухалися вздовж лівого краю дороги, їли коржики, пили чай, дивилися телевізор.

Джул скинула провину і печаль, наче шкіру. Вона бачила себе самотнім месником, супергероєм, шпигуном. Вона була хоробрішою за будь-кого в готелі, хоробрішою за весь Лондон, хоробрішою, ніж зазвичай.

* * *

Повернувшись улітку на Мартас-Віньярд, Іммі розповіла Джул про те, що придбала квартиру в Лондоні. Вона поплескала по сумочці й сказала: «Ключі ось тут. Ми можемо вирушити завтра».

Але потім про квартиру вона більше ніколи не згадувала.

Зараз Джул зателефонувала управителю будівлі й сказала, що Іммі в місті. Чи не міг би він організувати прибирання і провітрювання? Чи може привезти деякі продукти та свіжі квіти? Так, усе буде влаштовано.

Коли квартира була готова, ключ Іммі легко повернувся в замку. Це була велика двокімнатна квартира в Сент-Джонс-Вуді, поруч із безліччю крамниць. Вона розташувалася на горішньому поверсі білого особняка, а вікна виходили на дерева.

У шафах лежали м’які рушники й смугасті тикові[25] простирадла. Була лише ванна, без душу. Холодильник був крихітним, а кухня — бідно вмебльованою. Іммі треба було навести лад у квартирі, перш ніж учитися готувати. Але це не мало значення.

У червні, після закінчення середньої школи Джул знала, що Імоджен за літньою програмою була за кордоном у Лондоні. Перебуваючи там, вона купила квартиру, підбадьорена своїм фінансовим консультантом. Продаж здійснився швидко, тож Іммі разом із друзями ходили по Портобелло-Роуд-маркет, шукаючи антикваріат, і завітали до «Гарродз» по тканини. Іммі вкрила вхідні двері миттєвими фотографіями з того літа — їх виявилося близько п’ятдесяти. На більшості з них вона була разом із зграєю дівчат і хлопців, які обіймали одне одного на тлі визначних пам’яток типу Лондонського Тауера або музею мадам Тюссо.

Джул занесла свої речі всередину й познімала світлини. Вона викинула їх у пакет для сміття і віднесла до підвалу.

За наступні тижні Джул придбала новий ноутбук, а два старі спалила в печі для знищення пестицидних відходів. Вона відвідувала музеї й ресторани, поїдаючи стейки в тихих закладах і гамбургери в галасливих пабах. З офіціантами вона була люб’язною. Вона теревенила із книгопродавцями, називаючись ім’ям Іммі. Вона розмовляла з туристами — тимчасовими людьми, — а іноді ходила з ними пообідати або приєднувалася до них у театрі. Вона відчувала себе так, як, на її думку, почувалася б Іммі: бажаною усюди. Вона й далі тренувалась і споживала лише ту їжу, яку любила. Щодо решти, вона жила життям Імоджен.

На початку третього тижня в Лондоні Джул пішла до музею мадам Тюссо. Цей музей — славна пам’ятка, повна воскових акторів Боллівуду, членів королівської родини і зірок з бой-бендів із ямочками на підборіддях. Музей був заюрмлений гомінливими американськими дітьми та їхніми дратівливими батьками.

Джул дивилася на воскову фігуру Чарлза Діккенса, який похмуро сидів на твердому дерев’яному стільці, аж раптом хтось заговорив до неї.

— Якби він жив зараз, — сказав Паоло Вальярта-Беллстон, — то поголив