Щира шахрайка - Емілі Локхарт

Деякий час вони сиділи мовчки. Вечір став прохолоднішим і вода парувала.

— Тобі тут подобається? — нарешті запитала Іммі. — У моєму будинку? Зі мною?

Джул подобалося, тож вона відповіла. Коли Іммі вичікувально подивилася на неї, Джул додала: «Кожного дня є час, аби побачити небо і спробувати те, що я їм. Є місце, де можна відтягнутися. Немає роботи, немає сподівань, немає дорослих».

— Ми самі дорослі, — сказала Іммі, захиляючи голову. — Принаймні я так вважаю. Ти, і я, і Форрест — ми довбані дорослі, і тому так добре. Ой! — вона випадково перехилила склянку — і напій вилився в гарячу ванну. Вона виловлювала три скибочки цитрини, що повільно тонули, доки не спіймала їх.

— Добре, що тобі тут подобається, — сказала Іммі, виловивши останню скибочку, — тому що життя з Форрестом було схоже на самотність. Я не можу це пояснити. Можливо, тому, що він пише роман, або тому, що він старший за мене. Але з тобою тут стало краще.

— Як ви зустрілися?

— У Лондоні я була на літній програмі з його кузеном, а потім одного дня якось я пила каву у «Black Dog» і впізнала його з Instagram. Ми почали розмовляти. Він вже місяць був у Лондоні і працював над своєю книжкою. Він нікого не знав. Навзагал, це все. — Іммі торкалася пальцями поверхні води. — Як щодо тебе? Ти з кимось зустрічаєшся?

— У Стенфорді було кілька хлопців, — відповіла Джул. — Але вони досі у Каліфорнії.

— Кілька хлопців?

— Троє хлопців.

— Троє хлопців — це багато, Джул!

Джул знизала плечима.

— Я не могла визначитися.

— Коли я вперше вступила до коледжу, — сказала Іммі, — Вівіан Абромовіц запросила мене до студентів кольорової спільноти. Я розповідала тобі про Вівіан, так? У будь-якому разі її мама — американка китайського походження, батько — корейський єврей. Вона збиралася йти на цю вечірку, тому що на ній буде якийсь хлопець, у котрого вона закохалася. Я трохи нервувала через те, що буду єдиною білою людиною, але все вийшло добре. Незручна частина полягала в тому, що всі виявились амбітними і розмовляли лише про політику. Типу обговорювали мітинги протесту, списки читання філософської літератури і серії фільмів епохи Гарлемського ренесансу[15]. На вечірці! Я була типу: «А коли ми танцюватимемо?» Відповідь — ніколи. Чи траплялися такі вечірки в Стенфорді? Без пива і з інтелектуалами?

— У Стенфорді існує Грецька система.

— Що ж, тоді, можливо, ні. У будь-якому разі один високий чорношкірий хлопець із дредами, дійсно симпатичний, казав щось типу: «Ти вступила до Ґрінбраяр і не читала Джеймса Болдуїна[16]? Як щодо Тоні Моррісон[17]? Тобі слід прочитати Та-Неайзі Коутса[18]». А я така: «Привіт! Я щойно вступила до коледжу. Я ще нікого не читала!» Вівіан була поруч зі мною, і вона сказала: «Мені написала Брук, що є інша вечірка, з ді-джеєм і командою регбі. Заскочимо до них?» Я хотіла на вечірку, де танцювали. Отже, ми пішли, — Іммі занурилася з головою під воду і швидко виринула.

— Що сталось із зарозумілим хлопцем?

Іммі засміялася.

— Ісаак Тапперман. Через нього я розповідаю цю історію. Я зустрічалася з ним майже два місяці. Ось чому я пам’ятаю імена його улюблених письменників.

— Він був твоїм хлопцем?

— Так. Він писав мені вірші й лишав їх на моєму велосипеді. Він приходив пізно вночі, десь о другій годині, і казав, що сумує за мною. Але напруга була також. Він виріс у Бронксі й ходив до «Стей», і він…

— Що таке «Стей»?

— Приватна школа для розумних дітей у Нью-Йорку. Він мав купу ідей щодо того, ким я маю бути, що мені треба вивчати, чим перейматися. Він хотів бути чудовим старшим хлопцем, який просвітить мене. І я була задоволена, і типу в захваті, але потім іноді дуже нудьгувала.

— Отже, він був як Форрест.

— Що? Ні. Я почувалася такою щасливою, коли зустріла Форреста, тому що він був протилежністю до Ісаака, — Іммі сказала це рішуче, ніби то була цілковита правда. — Я подобалась Ісаакові через те, що була неосвіченою, а це означало, що він міг би навчити мене, слушно? Це змусило його відчути себе чоловіком. І він знав безліч речей, які я ніколи не вивчала, не відчувала абощо. Але потім — і в цьому іронія — він став абсолютно роздратованим через моє невігластво. І, зрештою, після того як він порвав зі мною, а я, засмучена і розумна, приїхала до Віньярда, одного дня мені спало на думку: «Чорт забирай, містере Ісааку. Я не настільки неосвічена. Я просто обізнана у тих речах, які ти відкидаєш як несуттєві й непотрібні». Чи є у цьому сенс? Маю на увазі, я не розуміла Ісаакової теми. І я знаю, що вона важлива, але протягом усього часу, проведеного з ним, я відчувала себе такою дурною й порожньою. Те, що я не могла повністю зрозуміти його життєвий досвід, укупі з тим, що він вчився на рік більше за мене і справді крутився в усіх своїх академічних колах, літературному журналі тощо, означало, що увесь цей час він ставав великою людиною, а я дивилася на нього широко розплющеними очима. І це йому сподобалося в мені. І через це він зневажав мене.

— Потім одного тижня я подумала, що вагітна, — провадила Іммі. — Джул, уяви собі: я названа дитина, і ось я вагітна дитиною, яку, можливо, віддам на усиновлення. Або зроблю аборт. Батьком дитини є хлопець, якого мої батьки, побачивши раз, списали як гульвісу — через його колір шкіри та зачіску, — і я гадки не маю, що вдіяти. Тому протягом тижня я не відвідую заняття, а читаю розповіді про аборти, які люди публікують в Інтернеті. Потім у мене нарешті почалася менструація, і я пишу смс Ісааку. Він кидає все, приходить до мене у гуртожиток — і рве зі мною.

Іммі закрила обличчя руками.

— Я ніколи не була такою наляканою, як того тижня, — вела вона далі, — коли гадала, що всередині мене є дитина.

Тієї ночі, коли Форрест повернувся з феєрверків, Імоджен уже спала. Джул досі не спала і дивилась телевізор на дивані у вітальні. Вона попрямувала за ним, коли він порився в холодильнику і знайшов собі пиво й свинячу відбивну на грилі, що лишилася з вечірки.

— Ти вмієш готувати? — запитала вона його.

— Я можу зварити локшину. І нагріти томатний соус.

— Імоджен справді молодчинка.

— Ага. Добре