Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
— Старий, що ти оце себе мучиш? Наливай у свою склянку та й пий! А мені нікуди спішити.
— Я — нє! Як можна?! Я нє які-нєбудзь табє п’яніца горкі! — включив дурня, але спохватився, щоб бува Крижень не передумав. — Але як пажадає мой начальнік. Хіба я магу нє паслухацца свайго камандзіра? Нє, нє магу! Завсьоди треба виконваць субардинацию!
Він дістав з кишені гранчак, налив собі по вінця.
— Давай, камандір, каб ми билі здаровия, — почаркувався до Крижня, одним духом випив й одразу зауважив: — Смачная гарелка!
Узяв цибулину й захрумтів, як яблуком. Крижень аж пересмикнув плечима, дивлячись на це, й, підколюючи, подав Трохимовичу червоний перець.
— На, краще цим закуси.
— Нє, на потим, я люблю смачним закусваць в канци, — задоволений життям, прогарчав він.
Крижень відчув, що в нього від цибулі, яку гриз Трохимович, аж засльозилося в очах, відсахнувся від нього, здивовано покивав головою та випив свою чарку. І покрутив носом, мовляв, не розумію, що ти тут смачного знайшов.
— Де у тебе стільки дурного здоров’я береться? — тільки й запитав. — Майже три роки тебе знаю, а ти навіть ні разу не захворів.
— Скажу табє так: я, гети, ад плуга, ад землі. І Бог мянє любіць! — і повчально пояснив: — Таму Бог здаровя дає. А калі б Йон мянє нє любів, давно б ужо я загнувся ад гетага жицця.
Крижень, згоджуючись, кивнув, перезакинув вудки, придивився, як лягли на ґрунт поплавки, і втаємничено поділився з Трохимовичем:
— Мені не дає спокою розмова з Вітькою… З Абакумовим… Щось вони готують за нашими спинами. Хребтом чую. І нас з тобою можуть пустити берегами… І свіженький орден на подушечці за труною понести.
— Ну-ну-ну, нє кліч смєрці, сама, калі треба, прийдзє. І чаго твайму сябруку з високага кабінєта нас, малєнькіх людзєй, губляць? Вось як йон пастарався — три машини з прадуктамі і адзєннєм для наших дзєтак паслав… Ди нє, Іванавіч, яму тут патребна аддани чалавєк. Йосць — ты.
— Розстарався… Уперше за півтора року… Чого б це Абакумов став таким добрим? Я його знаю як облупленого. Він ніколи нічого так просто не робить. А щодо вірних людей… то він до нас посилає архангелів. А я так цього не люблю…
Трохимович розмірено дістав з-за халяви фінку зі свастикою в наверші, покрутив у руках.
— А я скажу табє так: аньолав, архангєлав хай дасилаюць… А ми — народ цьомни, дримучи, даруй Божа, ми ім крилци… адрежам, — відтяв курці одне й інше крило, пригостив Крижня й налив у чарки самогону. — А як нє самі, то вуєк з лєсу папросім…
— Тихо, старий дурню! — загарчав Крижень. — Люди довкола! Зараз я тобі язика сам відітну! І досить базікати! Он риба вже перестала клювати.
— Йосць заткнуць морду!
І тут з корчів, ламаючи гілля, вийшли начальник міліції та голова райвиконкому. Перший ніс вудочки й виловлену рибу. Голова — під лівою рукою милиця, в правій — ціпок. На милицю обпирався, іншою, наче шашкою, рубав бур’яни. Обоє — під мухою.
Капітан підкинув дров до вогнища, цикнув зубом і повідомив:
— Перестало клювати, як обрізало. Шо робимо?
Голова, вийшовши на галявину, замурижив п’яно:
Я был батальонный разведчик, А он — писаришка штабной. Я был за Россию ответчик, А он спал с моею женой…Крижень скривився від його рипучого голосу й відповів Івченку:
— Забирай до бісової матері цього страждальця та й пиндючте по домівках. Від вашого галасу вся риба повтікала. Такий вечір перепаскудили!
Капітан скоса зиркнув на почату пляшку самогону, курку, хліб та сало, що апетитно були розкладені на газеті, й обурився:
— А як же юшка?.. Я й коньячку припас. Клопами, правда, тхне панське пійло. А мені так нічого, пити можна. А тут — таке… — підібрав слово німецькою: — Einladung für Aperitif!
— Здається, ви вже не одну пляшку розкурочили із запасів цього гера бургомістра, — кивнув сердито на голову Крижень.
На що Трохимович зітхнув і запропонував Крижневі:
— Рибалку яни нам усьо ровна сапсавалі, таму, Іванавіч, скажу табє так: вуха в нас атримаєцца класная. Карасікі, акунькі, лєшч, самагон, каньячок, кавалак сала нємали… Давно так нє сядзєлі па-чалавєчи… — І
