Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

Наконечний, слухаючи Михайла, відвів погляд. І твердо сказав, хоча помітно було, що йому стало страшно:

— Витримаю. Для цього я тут.

Сербін криво на те всміхнувся:

— Збрехав я…

— Про банду?

— Та нє, про того чоловіка, про Ореста… Насправді той бій його змінив, дуже змінив. Йому сподобалося, він увійшов у смак і став добрим вояком. Усі оці ідеї всесвітньої любові вивітрилися з голови. Я чув, що тепер Орест у службі безпеки УПА — звірюка, яких мало, — реготнув. — Оце б я йому до лап потрапив… Передавав би тобі привіти з того світу. Знаєш, що я тобі скажу? З таким настроєм, як у тебе, ліпше повертайся в Київ до своїх папірців.

— Ні, я все вирішив. Я маю себе змінити. Мені вдасться себе змінити, як цьому бандиту Оресту. Взірець не ліпший, але…

— Місто, в яке ми їдемо з нашою місією, — не те місце, де борються зі своїми страхами. Ми можемо потрапити в таку м’ясорубку, що твоєму Розенцвейгу в найстрашнішому сні не снилося!

— Тепер інші часи. У бандитів немає сили.

— Не заспокоюй себе цим. Я тебе попередив, а далі — вирішувати тобі. Поки ми не попідписували всіх документів і не отримали доступу до паролів, ти можеш відмовитися. Ну, а коли вже вирішив іти до кінця, то роби те, що я накажу, й виживеш.

— А-а-а!.. — майнув здогад в очах Наконечного. — Ти мене перевіряєш? Щоб доповісти начальству про мою моральну готовність?

Сербін заперечливо похитав головою й пояснив:

— Просто ти чимось на брата мого схожий. Університет у Празі закінчив… Ідейний націоналіст, правдолюб… — зітхнув. — Ось тільки де він тепер зі своєю правдою?..

— Де?

— Не повіриш! У Канаді. Пише віршики про любов до рідної землі, — і враз прошипів зло: — Задушив би гадюку… Через нього всю нашу сім’ю… Матір з голоду…

Він на мить упав у стан ступору. Його руки в повітрі наче стиснули невидиме горло. Наконечний ошелешено глянув на це, відсахнувся. Сербін помовчав, подумав, опустив руки. Недобре усміхнуся:

— Щось я розбалакався… А цього не можна допускати в нашій роботі. Молодість тут минула… Емоції…

На що Наконечний зітхнув і продекламував:

Каждый юность свою терял,

Каждый скорбно смотрел ей вслед…

Хватит этой беды с лихвой

Избежавшим всех прочих бед.

— Знову єврейська філософія? — пхинькнув Сербін.

— Арабська… Поезія.

— Кидай це діло, Юрку. Кидай. На війні не місце віршам…

Західна Україна, дорога Калин — Гірське. 1946 рік,

8 вересня, 15 км до кордону Польщі, вдосвіта

Був холодний осінній ранок. По вибитій вщент польовій дорозі, перевалюючись з боку на бік, проїхав чорний Opel Kapitan. Із переліску йому навперейми вийшов Трохимович, несучи на плечі авіаційний кулемет. Він посвистував собі під носа якусь пісеньку. На картузі красувалася пришпилена невеличка червона квітка, через плече — перекинута кобура з маузером, на грудях — якийсь неприродно великий бінокль. Машина різко зупинилася, наче злякалася виду Трохимовича. Розчинилися двері, з машини вийшов якийсь місцевий дядько, схожий на обірванця, з тайстрою на плечі та засмальцьованим капелюхом на голові. Він відчинив капот і почав заглядати до мотора. За ним вийшли капітан Івченко зі «штурмґевером» та голова зі снайперською гвинтівкою, на яку опирався, як на ціпок. Усі привіталися за руку з Трохимовичем.

Той аж кипів від надлишку інформації, тому поспішив поділитися:

— Скажу я вам так: гета спєцатрад. Їх ужо дваццаць. Размножваюцца яни, ці што? Такоє вражаннє, што збіраюцца схадзіць за кардон. А калі там набядокурят, то будуць праблєми яшче і з ляхамі. У нас. А