Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Господи! – вирвалося в Мітелика. – Хто це зробив?

– Привиди, Міта-брате, привиди…

– Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? – спитав Одноокий, коли вони в’їхали до міста.

– Ти забув: я все ще одружений.

– Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. Їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.

– Якась крайня необхідність?

– Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.

– Ти й у церкві підробляєш?

– На чверть ставки.

– «Кілька днів» – це скільки?

– Три-чотири.

– Не більше?

– Ні. Не більше.

– До речі, Анжела наступного понеділка виписується.

– Ще тиждень є.

– Шість днів.

– Ок.

– Що «ок»?

– Шість днів.

– Чотири, брате. Чо-ти-ри, – Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. – А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.

– Він смішний, – прокоментувала Індиго.

– Він цивільний білий зайчик, – виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. – Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти – наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.

– Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.

– Таж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?

– Пшол нах, любий брате.

– Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?

– Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.

– Розумне, я сподіваюсь?

– Найрозумніше.

– Валяй.

– На чиєму ти боці?

– На правильному, брате.

– Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?

– Вважай мене гобліном.

– Я, брате, не люблю фентезі.

– Фентезі тут ні до чого. Гобліни – це найманці. Дікіє гусі зачісток.

– Навіть так?

– Так.

– Налякав.

– Купи собі памперсів.

– Я думав, ти ідейний перець.

– На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?

– Просто дивуюсь. А ще – сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

– Я вразливий найманець.

– Це неправильно.

– Чому? Это не поперёк понятий.

– Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

– Ні. Вона на субпідряді.

– Тобто?

– Її найняв я.

– А хто ж тебе найняв, гобліне?

– Дім Правди.

– Це теж щось із фентезі?

– Це з інших текстів.

– З яких?

– Перекладених з тибетської.

– Параноя продовжується?

– Думай, що хочеш.

– Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

– І хрєн з тобою, – відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. – Тримай, думальник.

– Що це?

– Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

– А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

– Іди додому,