Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Сіро-жовті стіни інтернату вже були далеко позаду, але жодного слова поміж компаньйонами промовлено не було. Мітелик ображено мовчав і намагався вигнати холод із голови. Пам’ять підказувала йому неприємні образи з «Чужого» та інших «ужастиків». Одноокий посміхався своїм думкам. Індиго підставляла вітру з вікна воронячі пасма свого волосся.

– У тебе якісь неправильні уявлення про світ, – сказав Мітеликові Яра.

– А в тебе уявлення правильні? – старший консультант зняв «конспіративні» окуляри і кинув їх у «бардачок».

– Він думає, що ми божевільні, – пояснила Індиго.

– Так. Я дійсно думаю, що ви божевільні! – Мітелик обернувся, щоби бачити обличчя дівчини. – Ви довбані клоуни! Ви воюєте з привидами!

– А хто тоді вбив Боба? Привиди? – Одноокий почав обгін великої вантажівки. – Цю країну грабують привиди? Світом правлять привиди? Це ти клоун довбаний, а не ми!

– О, нарешті ми дійшли до світових проблем! Нарешті! Це ти, шановний, начитався мудацьких теорій. Світ різноманітний. Світ різновекторний. У ньому тисячі різних сил змагаються за владу і гроші. Вони врівноважують одне одного. І тільки лузери думають, що десь там є одна-єдина злойобуча таємна влада, яка заважає їм колупатися в носі. Нікому не стане сили встановити єдиновладдя. Немає ніякого єдиного центру влади і бути не може. Не-ма-є!

– А ніхто й не каже, що зараз десь існує єдиний центр влади, – Яра залишив вантажівку за кормою і вдоволено вдивлявся у чистий шлях попереду. – Але ми кажемо: існують рівні інформованості, рівні контролю. Існують давні центри Сили та їхні адепти. Є лялькарі і є ляльки. Ляльки не повинні знати чогось певного про лялькарів. Хто знає, того – у скриню. Старий Адамчук знав. Боб знав. І ми тепер дещо знаємо.

– Які ми круті! І що далі? Партизанська війна проти світового уряду?

– Він чисто дурний, – сказала Індиго своїм підсумковим голосом.

– Ми вже під’їжджаємо, – повідомив Одноокий. – Теоретичну суперечку, з вашого дозволу, закінчимо після справи. Ти щось бачиш? – спитав він дівчину.

– Ні.

– Артефакт?

– Ні.

– Їх?

– Ні.

Одноокий звернув авто у поле. Автівка застрибала стернею. За рівною алеєю молодих тополь вималювалися кольорові й шиферні дашки дачних будинків. Більшість із них виглядали, як облізлі курники. Але на першій лінії кооперативу стояли свіжі споруди.

Компаньйони залишили автівку у полі, між двох порослих бур’яном горбів. Лише кілька корів підійшли подивитися на приїжджих. Залишаючи автівку, Одноокий прихопив шкіряну торбу, вочевидь, важку. Коли він витягав її з салону, старший консультант побачив, як напнулися жили на руках у Яри. Потім вони рушили до дачного кооперативу. Індиго йшла в авангарді, легко перестрибуючи через старі калюжі. Мітелику подумалося, що для стороннього спостерігача вони повинні виглядати дуже дивно й навіть кумедно. Циганкувата пацанка, одягнена у секонд-генд, худий бандюган з великою торбою, з грацією сірого богомола, і молодий інтелектуал у модельних туфлях і тінейджерській зеленій футболці з написом «That I’ve made up my mind». Великий похід клоунів.

Коли їхня процесія порівнялася з першими парканами, Мітелик відчув погляди. Він не бачив жодної людини, але з-за парканів, з мансардних та піддашних спостережних пунктів їх розглядали невидимі пильні тубільці. Валерій Петрович кинув погляд на Індиго. Та продовжувала впевнено йти вузьким проходом між металевими сітками огорож. Тільки тепер він зауважив, що на ноги дівчини надіті яскраві помаранчеві шльопки.

У відкритому вікні споруди, котра архітектурою нагадувала собачу буду, з’явилося замотане у хустку погруддя старої жінки. Вона крикнула:

– Я не живу!

– Сумашедша, – не обертаючись, прокоментувала Індиго.

– Я не живу, ви мене чуетє?! Не живу! – не вгавала стара.

За парканом напроти загавкав собака.

Під крики і гавкіт компаньйони вийшли на місцеве перехрестя. Біля хвіртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жінка.

– Слава Йсу! – привітав її Одноокий. – Не підкажете, бува, де тут дача Лосинської?

Жінка не відповіла на вітання, мовчки подивилася на компаньйонів і зайшла до будинку.

– На диво привітні тут люди живуть, – посміхнувся Яра.

– Я не живу! – вчергове донеслося з вікна «собачої буди».

– Там, – сказала Індиго, показуючи на прохід, що вів наліво.

– Ти щось побачила? – насторожився Одноокий.

– Що?

– Ту річ.

– Ні.

– А що?

– Місце тої дачі.

– Товстуха про це подумала?

– Мабуть.

– Що значить «мабуть»?

– Я не знаю.

– Добре, подивимося.

Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені