За сестрою - Андрій Якович Чайковський
Павлусь оглянув цiлу оселю. Хоч i дуже болiла спина, та вiн дививсь на татар згорда.
"Допоможи менi, Господи Спасе i свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усi цi шаласи я з димом пущу i з землею зрiвняю".
Павлусь, їдучи майданом, здiйняв шапку i став молитися.
Коли виїхали в степ, вiн важко задумався над тим, що довiдався вiд земляка. Вiн втратив надiю на те, щоб визволити сестру.
Старшина над конюхами був уже старший лiтами татарин. Вiн зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.
Перше привiтання його було таке, що вiн ударив його долонею по спинi. Спина заболiла так, що Павлусь аж крикнув з болю.
- Дай йому спокiй, Муйо! - каже татарин, що його сюди привiв. - Його що лиш вибили…
- Тут iще не так виб'ють, як буде неслухняний…
Павлуся заставили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горiлку з кобилячого молока). Не було йому спочинку вiд свiту до ночi. Та Павлусь робив своє дiло, слухаючи у всiм Муя. Биття вiн боявся, мов вогню. Так тривало три тижнi.
Тепер пiслав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота i бiльше свободи.
Павлусь любив конi.
Як лиш дiстався сюди, став придумувати спосiб утечi. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечi, помалу i з розмислом. Вiн почав обкрадати товаришiв конюхiв. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав нiччю в дуплаве старе дерево. А що покiрний, слухняний, усiм служив охоче, то й нiхто його не пiдозрiвав.
Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозi буде треба, i зараз для себе ховав.
Одного дня виїхав Сулейманiв син Мустафа оглядати табун. Вiн пiзнав зараз Павлуся i прикликав його до себе.
- Добре тобi тут?
- Добре, дуже добре.
- А спина загоїлась?
- Нi знаку нема.
- То навчило тебе бути покiрним?
- Навчило.
Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець i слухняний.
- Позавтра вернешся до покоїв…
- Як прикажете.
А собi подумав Павлусь: "Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях".
Iншi невiльники дуже завидували Павлусевi.
Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усiх i нагородив Муя.
Настала нiч.
Павлусь не хотiв довше вiдкладати утечi. "Або втечу i вернусь сюди з козаками й усi тi шатра поперевертаю, або мене зловлять i повiсять. Довше в такiм жити не можу, а бiдної Ганнусi, мабуть, таки не вiдшукаю, пасучи табуни або послугуючи татариновi у дворищi".
Коли всi позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевiсив сумку з паляницями через плече, узяв сiдло i пiшов мiж конi.
Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузi. Тепер осiдлав його, перехрестився й рушив на пiвнiч до Перекопу.
Павлусь набрав досвiду. Вiн знав, як зловити в рiцi рибу, як застрiлити з лука птицю; а ще знав, що це харциз i як його треба стерегтися.
Коли б тiльки за Перекiп, а там уже степ. А в степу може й козакiв зустрiнути. А нi, то навпростець на Сiч Запорозьку… Павлусь i не думав про те, що не знає на Сiч дороги.
Вiн виминав татарськi села i їхав навмання степом.
Коли розвиднiлось, годi було хлопцевi не стрiнути татар у степу. Та вони його якось не чiпали. Дехто i запитався, куди вiн їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою i вiн має вертатись зараз. Його не спиняли.
Та трапився татарин, що не повiрив. Вiн пiзнав Сулейманового коня. Павлусь назвав iнакше улус, звiдки нiби то виїздив. Татарин зв'язав йому руки й повiв прямо в Коджамбак, де надiявся на нагороду за пiйманого втiкача.
Павлуоь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та дарма, така вже козацька доля. Про це вiн багато наслухався вiд покiйного дiдуся. Вiн теж козацька дитина i не лiпший вiд iнших. Як гинути, то й гинути.
Павлусь був гордий з того, що вiн хоч такий ще молодий, а зазнає козацької слави. Його певно посадять на паль. Та вiн пiде смiло на смерть з козацькою пiснею на устах. Ворог напевно не побачить його плачу. Та вiн ще погано вилає усiх татар i їхнього Магомеда. Тож то татари лютитимуться, як вiн, заки йому вiдрубають голову, гукне на все горло: "Ви всi свинячi пута, а ваш Магомед то цiла свиня!" Павлусевi стало вiд цього смiшно i вiн справдi засмiявся вголос.
- Чого ти смiєшся? - питає татарин.
- Хiба ж не можна?
- Ти певно не знаєш, що тебе жде.
Павлусевi мелькнула спасенна думка. Вiн вiдповiв:
- Як вiдрубають голову, то не одну, а двi.
- А то як? Хiба в тебе двi голови?
- В мене одна, а в тебе друга, то, отже, двi…
- Хiба ж менi за що?
- Побачиш. Ти сподiваєшся заплати за втiкача?
- Егеж. Сулейман-ефендi багатий чоловiк i заплатить добре.
- Так, як усе?
- Так, як усе.
- Коли бо нi. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить…
- Тобi б язик врiзати за твою дурну балачку, - сердився татарин.
- Та не сердься, бо я правду кажу. Та одне тебе спитаю: чи ти мене пустиш їхати, куди я пустився?
- Нi.
- Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?
- Так!
- Ну, добре, менi вже тепер нiкуди їхати, а просто додому.
- А хiба ж ти не втiкав в Україну?
- Нi! Мене послав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недолiток занедужав; що й робили, нiчого не помагає. Так бранцi переповiли пановi про нашого знахаря. А вiн менi дiдусем по мамi приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по головi та й каже "Їдь по того славного чоловiка, бери найлiпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як вiн поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть". Тепер хай буде тому смерть, що менi не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефендi гарненько тобi подякує…
- А ти певно брешеш…
- Незадовго побачиш, чи брешу, їдьмо скорше… Татариновi стало страшно. Вiн знав, що Мустафа гострий чоловiк i жартiв не знає. Тепер ще Павлусь став поспiшати.
- Чому ти менi вiдразу цього не сказав?
