За сестрою - Андрій Якович Чайковський
Прокинувся вiд того, що сонце вихилилося з-поза високого берега i заглянуло йому в вiчi. Вiн вiдразу нагадав, де вiн. Вiд здорового сну йому весело стало на душi. Вiн почував у душi певнiсть, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далi, поки нiч настане.
Тепер краще було їхати. I кiнь вiдпочив, i вiн почувався здоровий i ситий. Вже над вечором доїхав до якоїсь рiки. Вода плила мiж двома досить стрiмкими берегами. Тут i ночувати буде, аби лише пригоже мiсце знайти. Та як лиш з'явився над берегом, обсiла його хмара комарiв, що аж в очi лiзли. Вiд комарiв найкраще обiгнатися ватрою. Вона й вовка вiдстрашить, але зате татарина може звабити. Треба б десь так у захистi, щоб не видко. Вiн узяв коня за поводи, пiшов понад берiг i пильно розглядався. Тут натрапив на два високi каменi, що стоячи один коло одного, лишали мiж собою невеличку прогалину. Недалечке тих каменiв була вiдстань вiд води до берега, де можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що мiж каменями, рiс високий кущ верболозу. Павлусь аж усмiхнувся, побачивши таке гарне мiсце. Зараз завiв коня пiд берiг i припняв до куща.
Далi побiг на берiг i почав збирати цiлими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув з гори в прогалину мiж каменями. Тепер викресав вогню, запалив вiхоть сухої трави й пiшов поза верболоз у прогалину. Без того не зважився йти. Вiн знав, що в таких мiсцях, гадя буває. Гадюка вдень не страшна. Егеж! Кiлька їх сам Павлусь винищив у степу таки цiпком. Та вночi - то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, i треба їхати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря немає.
I справдi, коли Павлусь засвiтив у прогалинi, зашипiла гадюка, втiкаючи помiж кущi.
- Вибачай, панi-матко, - говорив стиха Павлусь, - що не дав виспатися. Цим разом поступись гостевi. За це вранцi спасибi тобi скажу.
Павлусь розвiв невеличку ватру. Комарiв прогнав. Оглядаючи своє леговище, вiн побачив пiд берегом печеру i подався туди з вiхтем горючої трави. На землi розлазилися малi гаденята. З печери вилетiла сова i трохи не скинула хлопцевi шапки з голови. Випаливши печеру, вiн принiс сюди своє сiдло i лагодився спати.
Тепер вiн нагадав, що йому хочеться їсти. Вiн не хотiв з їдати усiх своїх припасiв. Забавляючи себе, вiн збирав потоптанi гаденята i кидав в огонь. Вони на жару вертiлися, пухли, а вiдтак трiскали, аж вогонь розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусевi нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку або… жабу. Таки жабу лiпше. В рiцi, мабуть, є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б i птицю вбити з пiстоля, та тепер нiч. Нiчого не поможе, треба пекти жабу. Вiн узяв жмуток трави, запалив i пiшов до рiки. Кiлька наляканих жаб справдi скочило у воду.
Хлопець полiз у воду i став собi свiтити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива вiн ще не бачив. Вода була йому вище колiн. Була чиста. На сподi видко було пiсок. Вiд свiтла вiдбивало бiле тiло його нiг.
Аж дивиться, а бiля нього щось плеснуло по водi. Вiн стояв, не рухаючися. Трава горiла ясно. З неї вiдпадали горiючi iскри на воду i тут гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусевi бiлi ноги i, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала наближатися но ноги. По дорозi проковтнула вуглик, та зараз i викинула його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тодi Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову i вп'ялив пальцi в її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пiтьма. Лише бачив бiлу рибу у своїй руцi, що пручалась на всi боки.
- Це мабуть краще, як жаба, - подумав Павлусь. - Слава тобi, Господи!
Вилiз на берiг i пiшов у свою печеру, де вже вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Вiн її зарiзав ножем, випотрошив i поклав на грань. Вiдтак обертав її на всi боки, поки не спеклася.
Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом i заснув безжурно.
Вiн прокинувся вранцi вiд того, що хтось сильно штовхнув його в бiк.
Розплющив очi й побачив над собою високого чоловiка з люлькою в зубах.
Чоловiк був одягнений в подерту, замазану одежу i в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, пов'язанi мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нiчого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього - довгий нiж за поясом.
- Вставай, козаче, пора в дорогу! - гукнув i плюнув крiзь зуби…
Павлусь присiв на лежанцi й таки налякався. Таж: це напевно харциз, розбишака, про яких стiльки вiд дiдуся наслухався.
Одного разу у Спасiвцi зловили парубки такого самiського при конях. Вiн його бачив…
- А хто ви, дядьку, будете? - питає Павлусь i чує, як у ньому серце затривожилось.
- Не будь надто цiкавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.
- Куди ж ви мене?
- Побачиш, вiзьму тебе з собою.
Павлусь вхопив миттю пiстоль i натягнув курок…
Та заки вспiв стрiлити, харциз копнув його ногою по руцi, i пiстоль випав геть з руки.
- А диви, жаба! До пiстоля береться!
Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.
- Дядечку, пустiть мене! - просився Павлусь, аж плакав. - Я так iз страху, ви мене страх налякали… я далебi нiчого… я за сестрою шукаю… її татари в ясир взяли. Пустiть, дядечку, пустiть; Бога за вас молитиму, а то
