За сестрою - Андрій Якович Чайковський
- Ну, заспокiйся! Я тобi дорогу до татарiв покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш…
Розбишака осiдлав коня. Вiн зараз змiркував, що в сiдлi є грошi, бо усмiхнувся. Пiстолi заткнув собi за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.
Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.
Харциз скочив на коня i посадив Павлуся наперед себе.
- Ну, тепер поїдемо до татар!…
- Дядечку, менi болять руки; розв'яжiть, бо зiмлiю.
- Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобi забаглось втiкати або теє, то не прогнiвися, а головку тобi скручу, як горобцевi.
Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревiв. У нього свiтили очi, мов у вовкулаки.
- Куди ж ви мене везете?
- Тобi кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?
- Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набiгли на нашу Спасiвку, багато людей пiймали й її теж.
- А ти?
- Я втiк на татарськiм конi та по дорозi козакiв здибав. Вони вiдтак розгромили татар i багато наших спасiвчан освободили.
- Далеко звiдсiля?
- Мабуть, далеко. Десь над рiкою Самарою, коли знаєте…
- Дядьку! - сказав по хвилi.
- А чого?
- Ви чоловiк бувалий, поможiть менi, будь ласка, сестру вiднайти i визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько заплачу…
- А в тебе є грошi?
- Є, далебi, є i червiнцi i таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вiльна…
Харциз усмiхнувся злобно:
- Ну, заспокiйся, побачимо…
За грошi бiльше не питав. Вiн знав, де вони схованi.
Павлусь справдi заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, вiн собi мiркував, що за грошi все зробить. Тож то зрадiє, як сестру викупить i визволить та привезе додому! Харциз вiдгадав думку хлопця i був певний, що вiн не втече, а буде його держатися.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купцiв, що вертались iз Киева в Крим.
Було їх не бiльше, як двадцять людей. Вони сидiли то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Волiклися поволi. Вони зараз спостерегли харциза i пристанули.
Харциз, в'їхавши мiж них, став щось по-татарськи розповiдати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня i стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою i дивились в зуби, достоту так, як роблять купцi iз скотом на базарi. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Вiн догадувався, що харциз продає його татарам.
Впевнився у своєму почуттi, коли татарин виймав, гаманець 'з грiшми i став їх числити на руку харцизовi, що не злазив з коня. Вiн сховав грошi в кишеню i, заговоривши ще кiлька слiв, завернув коня й подався в степ.
- Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? - кричав Павлусь. Вiн хотiв за ними бiгти.
Харциз оглянувся й каже:
- Шукай, дурню, сестри; вони тобi дорогу покажуть.
Павлуся придержав татарин за руку:
- Не втiкала, бо зв'язала тебе на мотузок; твiй тато спродав менi тебе…
- Який вiн менi у чорта тато! - кричав сердито Павлусь, а наздогiн харцизовi гукнув:
- Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!
Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сiдло з червiнцями, та ще й за хлопця грошi взяв. Тепер поїде де-небудь у город i загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Вiн почав спiвати, аж луна по степу пiшла.
Вiн був такий зайнятий собою та тим, як вiн загуляє, що не зважав нi на що. Кiлька разiв iз радощiв потягнув коня нагайкою i їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися…
Аж ось побачив ватагу козакiв, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотiв харциз стрiнутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Українi. Його знали, як потурнака, харциза, що зарiзав би рiдного батька. Чимало було в нього грiхiв на душi. Вiн показував татарам дорогу в Україну, крав козацькi конi, хлопцiв та дiвчат, де трапилося, i перепродував татарам. Тепер наткнувся вiн на козакiв так неждано, що нiкуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушницi, а так, то може ще вибрехатися. В Українi не був уже кiлька рокiв, змiнився з лиця й може нiхто його не пiзнає.
Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:
- Пугу, пугу!
То була ватага Недолi.
Харциз пiд'їхав ближче.
- Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся…
- Ти звiдкiля?
- Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братцi,.що-небудь їсти.
- Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.
Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.
- Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв? - питає Непорадний.
- Татариновi вкрав, прости Боже грiха, - каже харциз, усмiхаючись.
- Пане сотнику, - каже Непорадний, - вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме. Харциз поблiд.
- Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нiчого не знаю.
- Ось зараз будеш знати, чортiв сину, - крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.
- А дивiть, хлопцi, - каже один, - i Петровi пiстолi має.
- Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? - гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.
- Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже 'правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.
Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.
Харциз мовчав.
- Я його знаю, - каже татарин до сотника. - Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.
- Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..
- Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? - питає Недоля. - Я з тебе шкуру зняти накажу.
- Я продав його татарським крамарям.
- Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.
- Панове товаришi, -
