Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Доктор повільно задкував, а вона йшла за ним. Вінчінтеллі мав певну здібність до гіпнозу[40] й час від часу застосовував її в лікуванні. Кей бачила, що він прикладає своє вміння до неї. Її воля притупилася, й дівчина крок за кроком тяглася за доктором, аж нарешті той зачинив двері під нестямне ревіння Пітера Вудза.

Вінчінтеллі схопив її за лікті.

— Послухай мене, мала дурепо, — видихнув він. — Я не божевільний. Знаю, що роблю. Це ти збожеволіла. Ти стоїш на заваді чомусь такому, що має стати пам’ятником твоєму батькові й вічним благословенням для людства. Слухай. — Доктор труснув її. — Місяць тому три психічнохворі брати Вудзи добровільно прийшли до твого батька й сказали, що хочуть заповісти йому всі свої гроші на наукову роботу.

— І він, звісно, відмовився, — сердито відказала Кей.

— Але тепер усе змінилося! — тріумфально заволав Вінчінтеллі. — Цей брат — четвертий і останній, спадкоємців немає. Нікого не скривджено… Маємо наш інститут, і ми зведемо пам’ятник, за який людство довіку благословлятиме наші імена.

— Але ж цей чоловік психічно здоровий! — вигукнула Кей. — Як і я.

— Помиляєшся. Я бачу ознаки, яких ти не бачиш. Він зламається, як і інші, за тиждень, за три дні, а то й ще перед поверненням твого батька…

— Ти, чортяко! — крикнула вона. — Ти ж здурів… верзеш нісенітницю…

Розмова раптом обірвалася — задзижчали дзвінки, загрюкали двері, в коридорах з’явилися збуджені медсестри.

— Що сталося?

— Три брати Вудзи… Вони зникли!

— Неможливо! — зойкнув Вінчінтеллі.

— Ґрати на їхніх вікнах перепиляно напилками з теслярської майстерні.

На докторовому лобі набухли жили — великі, як хробаки.

— Доженіть їх! — несамовито крикнув він. — Вони десь тут, у парку! Подайте сигнал тривоги в головній будівлі…

Не до Кей йому було — викрикуючи накази, Вінчінтеллі кинувся у коридор і в ніч.

Коли коридор спорожнів, Кей відчинила двері ванної й швидко розстебнула паси, що втримували Пітера Вудза.

— Вийдіть і одягніться, — мовила вона. — Їдемо звідси. Вивезу вас машиною на волю.

— Але вони десь замкнули всю мою одежу.

— Я принесу вам ковдру, — сказала дівчина й завагалася. — Ні, так не годиться. Цієї ночі на дорогах патрулюватимуть полісмени. Та вони ж приймуть нас обох за божевільних.

Кей і Пітер безпорадно вичікували. Надворі там і сям озивалися голоси крізь чагарник.

— Придумала! — вигукнула вона. — Почекайте!

Кей метнулася через залу до кімнати містера Керкджона й відчинила двері. Напахчений, чепурний, він стояв перед дзеркалом, зачісуючи волосся.

— Містере Керкджоне, — видихнула захекана Кей, — роздягніться!

— Що?

Керкджон помалу втямлював почуте, на його обличчі розпромінювалося сяйво тихої втіхи.

— Зніміть усе з себе й киньте мені.

— Залюбки, моя дорога леді, — відповів він.

Піджак, жилет, краватку, штани, туфлі, шкарпетки — все це вона ловила й збирала в купу.

— Дорога моя леді, це… — Керкджонова рука взялася за горішній ґудзик натільного комбінезона, — це найщасливіший день у моєму житті.

Негучно вереснувши, Кей зачинила двері.

За півгодини педаль газу тислася до днища автомобіля, що крізь літню ніч мчав їх двох дорогами Нью-Гемпширу. Світив місяць, перед Кей і Пітером відкривався широкий і вільний всесвіт. Пітер глибоко зітхнув.

— А чому ти вирішила, що я, попри все, психічно здоровий? — спитав він.

— Не знаю, — відповіла вона, з удаваною сором’язливістю глянувши на зорі. — Мабуть, це сталося тоді, коли ти попросив моєї руки. Жодна дівчина не повірить у те, що чоловік, який запропонував їй одружитися, цілком божевільний.

— І ти, трохи розумніша від мене, не проти.

— Звичайно, не проти… милий мій. — Кей заледве вимовила слово, яке досі ніколи не вживала. — Мене обняло найбільше на світі божевілля.

— До слова. Якщо вже йдеться про обійми, — зауважив Пітер, — чому б не зупинити машину, коли доїдемо он до тих дерев?

IV

Трьох старших братів Вудзів так і не знайшли. Однак кілька місяців тому до мене дійшла непідтверджена чутка, що на одному з нью-йоркських вокзалів оповісник говорить зі своєрідною інтонацією, від якої волл-стритські ділові люди здригаються й мимрять: «Де ж я чув цей голос?» Другий брат — Воллес — либонь, утік до Південної Америки, де він може послуговуватися зрозумілою всім мовою. Що стосується описаної тут історії, то її розповів мені найкращий перукар на всю крамницю «Еліксер шоп»[41], що у Скрантоні (Пенсильванія). Якщо хочете, можете перевірити. Маю на увазі перукаря. Це довгов’язий, схожий на баранця чоловік із зовнішнім виглядом, який відповідав би трохи вищому громадському становищу.

Що з цим робити?

Головна постать оповідання «Що з цим робити?» — молодий лікар, доктор Білл Гарді. М’яко кажучи, він «непоштивий», якщо судити з його ставлення до іпохондриків і справдешніх хворих. Це романтично-сентиментальна оповідь — химерна, фантастична й, безперечно, кінематографічна завдяки сюжету, в якому поєднуються пригоди медика, вибрики шибеника й гангстерські моменти.

Фіцджеральд надіслав «Що з цим робити?» Гарольдові Оберу в серпні 1933 року. У журналі «Сатердей івнінґ пост», який упродовж багатьох років першим охоче приймав Фіцджеральдові оповідання, охарактеризували цей твір як «незадовільний», а в «Космополітані» визнали його «надто делікатним». Ніхто з редакторів журналів не знав, що й казати про хлопчика — улюбленого Оберового персонажа й автора заголовної фрази.

Влітку 1936 року Обер запропонував подати на розгляд перероблену версію цього оповідання, але Фіцджеральд відповів, що він навряд чи пригадає тепер сюжет, і натомість надіслав «Дякую за вогник», яке тільки-но закінчив. Уцілілий машинопис «Що з цим робити?» досі належить довірчим власникам майна Фіцджеральда.

I

Дівчина збавляла час під рожевим небом, сподіваючись, що щось та й станеться. Була вона не дуже-то й неуважлива, та сьогодні все розсіювало увагу: незвичайні сутінки, майже незнайомі по багатьох роках під далекими небесами; химерні ниточки павутини в кронах дерев, чудернацькі комашки, незвичні вечірні покрики дивовижних звіряток.

«Це жаби, — подумала вона. — Та ні, це grillons. Як воно по-англійському? Це цвіркуни біля ставка».

«Це або ластівка, або кажан», — майнула дівчині гадка й перейшла на відмінності між деревами, тоді на кохання та подібні реальні речі. А далі знову —