Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд
Раптом Пітер Вудз байдуже махнув рукою й забрався в машину.
— Ви привабливіші, ніж Вінчінтеллі, — сказав він. — У вас значно здоровший глузд, ніж у всіх тих, з якими я стрічався.
— Дякую.
Рушивши, Кей помітила, що з-за сусіднього пагорба на мить вигулькнуло й знову зникло авто. Воно з клініки — нарешті Вінчінтеллі! Під впливом імпульсу, якого дівчина не могла витлумачити сама собі, вона звернула в бічну дорогу, що вела окружним шляхом до клініки.
— Ви одружені? — несподівано поцікавився Пітер Вудз.
— Ні.
— Чому ви не виходите заміж? Це, напевно, вирішило б усі ваші проблеми.
— Напевно. Але за кого?
— Почекайте, поки я одужаю, і вийдіть за мене.
Кей серйозно подивилася на нього.
— Ви це кажете кожній дівчині, щойно познайомившись із нею?
— Жодній дівчині я такого не казав, — признався Пітер. — І… Я, мабуть, і тепер не став би цього робити, якби не дійшов до такого відчаю. Але я подивився на вас ген там, на дорозі, і ви видалися мені такою чарівливою, чистою й порядною… Я не вірив своїм очам… — Вудз затнувся. — Гадаю, це почасти через білу сукню, у якій ви скидаєтеся на медсестру, на когось надійного й гідного довіри.
Кей роздратувалася.
— Хай там як, а я нізащо не вийду заміж за чоловіка тільки тому, що він потребує медсестри. Розглядатиму пропозицію руки й серця тільки від тих, що сильніші, ніж я.
— Хай мене добре лікують, — понуро відповів він. — Я не слабкий. Але боротися можеш тільки тоді, коли знаєш, що з тобою все гаразд.
Ці слова нагадали Пітерові про те, від чого він ненадовго втік, і на його обличчі з’явився вираз такого страждання, що серце Кей мліло від жалю.
Якщо не зважати на хворобу, це саме такий чоловік, із яким вона хотіла б одружитися й до якого почувала сильний фізичний потяг. Але, вже в’їжджаючи у ворота клініки, Кей згадала братів Вудзів і охолола — до звичних стосунків фахівця з пацієнтом.
— Гадаю, що тут немає доктора Вінчінтеллі, — сказала вона. — А чи не піти нам подивитися на майстерні? Там дуже приємно й весело.
— Гаразд, — покірно відповів він. — Але не сподівайтеся, що я, побачивши їх, підскакуватиму на радощах.
Пітер згодився, що місцина справді гарна. Колись вона могла бути заміським клубом із невеликим будинком і кількома бунґало навколо нього. Лісосмуга відділяла від них «Буки» та «Кедри» — житла для безнадійних хворих. Тут було три майстерні — повна робочого гулу теслярська, тиха палітурницька та котедж, у якому виготовляли прикраси з бісеру та латуні й ткали на верстатах. Пацієнти з сумними обличчями працювали повільно, зате у вікнах веселилося сонце, а яскраві барви матеріалів та обладнання створювали ілюзію, що все добре. Спостерігаючи цих людей, Пітер Вудз зробив одне зі своїх невмотивованих зауважень:
— Чому вони не в білому, як ви?
Коли вони вже виходили, до головного входу під’їхала машина доктора Вінчінтеллі. Насуплений, він дуже поспішав, а як тільки кинув неспокійний швидкий погляд на Пітера та Кей, зразу ж сіпнувся й спинився. Доктор підійшов до них, і Кей побачила, що він сердитий.
— Це вже виходить за всі рамки, — сказав їй Вінчінтеллі.
— Що саме? — холодно спитала вона.
— Як гадаю, я дохідливо пояснив містерові Вудзу, — недбало всміхнувся доктор Пітерові, — що йому тимчасово належить залишатися на самоті.
— Це моя провина, — озвався Пітер Вудз. — Я страшенно знудився. Спокуса широких просторів і такого іншого.
— У вашому стані таке не годиться. Маєте виконувати накази, дорогий мій сер, або я не відповідаю за наслідки.
— Гаразд, — втомлено відповів Пітер. — Спробую витримати ще добу. Мені вже йти до камери?
— Піду з вами. Трохи зміню ваші умови.
Пітер глянув на Кей і всміхнувся.
— Я з приємністю оглянув цю місцину, — сказав він. — Якщо залишуся, то ми зможемо нанизати кілька намистинок або ще чогось. Що ви на те?
— Охоче, — весело відповіла дівчина.
Але їй стислося серце, коли Пітер, вродливий і в розквіті сил, ішов із Вінчінтеллі подвір’ям, залитим сонячним світлом.
III
Після обіду Вінчінтеллі розмовляв із Кей. Досі був сердитий, і лише її становище в клініці не давало йому вилити своє роздратування.
— Гадаю, що ти не зовсім зорієнтувалась у випадку містера Вудза, — зауважив він. — Я ж, здається, сказав тобі, що розпізнав у цього пацієнта певні параноїдні симптоми. Поки що я хочу спостерігати його в цілковитій ізоляції.
— Цього ви мені не сказали, — відповіла вона. — Я знайшла містера Вудза на дорозі, а далі просто ознайомлювала його з режимом усіх пацієнтів, щоб пристосовувався.
— Цей режим виявився невдалим для його братів, — відрубав доктор. — У мене є інші ідеї.
У цьому Кей могла не сумніватися. Вінчінтеллі таки мав ідеї — кілька його підручників про діагнози та прогнози були вельми авторитетні, їх переклали багатьма мовами. Професор Шейфер цілковито довіряв йому, але Кей не могла вподобати цього чоловіка й гидливо сахалася, як тільки його тягло зблизитися з нею.
Крім як на щоденних обходах, якими Кей Шейфер чергувалася з двома лікарями, вона не часто бувала в цих безрадісних будинках, де танув і щезав людський розум, доки по ньому не залишалася тільки безпорадна оболонка[38]. Ось по двох днях настала її черга, і Кей подалася до «Кедрів» — подивитися на сумні безнадійні випадки й послухати звіти про них. Підійшовши до дверей, за якими раніше проживала пацієнтка, Кей вийняла ключа, але наглядач ізолятора похитав головою.
— Це випадок ізоляції, пані доктор. Дано наказ, щоб ніхто не турбував пацієнта.
— Хто цей пацієнт?
— Містер Пітер Вудз.
— Що? — Кей не могла втямити, чому його помістили сюди. — Дозвольте мені побачитися з ним.
— Це порушення наказу.
— Дрібниці, — твердо сказала вона. — Накази доктора Вінчінтеллі не поширюються на лікарів.
Наглядач неохоче відімкнув двері й переступив поріг першим, наче хотів захистити її від нападу. Коли вони увійшли, з низької кушетки — єдиного предмета меблів у кімнаті — зірвався хворий. Його обличчя так спотворив гнів, що Кей заледве впізнала приємного молодика, якого бачила два дні тому.
— Ага, це ви! — крикнув він. — Ось для чого ви мене повернули сюди! Хто ви?! Підсадна качка?! Що ж, вони таки зробили з мене божевільного, щоб їх грім побив. Буйного божевільного… Хай тільки попадеться мені в руки той Вінчінтеллі —
