Другий чоловік, Ларрі Трамблі

З очей ллються сльози, наче сумний сміх. Такий великий букет видається йому смішним, його міцний запах викликає нудоту. Він долонями стискає троянди, аж поки шпички не впиваються йому в шкіру. Він спостерігає за червоними краплинами, що стікають по пальцях, утворюючи тонюсінькі ниточки. Він не відчуває болю, думає лише про те, який він нещасний. І викидає букет у смітник.

Повернення Мадам та її нового чоловіка очікується під вечір. Він приготував свинячі котлети й абрикосовий десерт. Вони не приїхали й із настанням ночі. Самюель лягає спати не поївши, бо шматок до горла не лізе. А потім почалася гроза. Від ударів вітру вібрують стіни спальні. Незвичної сили блискавки освітлюють вікна. Водяні потоки з усієї люті б’ють по даху. Він чує, як унизу перелякано кричить папуга. За кілька хвилин гроза минає, залишивши по собі тільки шум води, що стікає по стінах. У тиші, що поволі повертається, він уявляє, що Мадам померла. У тому далекому селі сталося щось жахливе. А на ранок у двері постукає незнайомець. Щоб повідомити йому жахливу звістку. З Самюелевого рота не вирветься ні звука, а на обличчі не проступить жодного почуття. Він марно намагатиметься відреагувати.

Він різко підскакує. Мадам щойно увійшла до своєї кімнати. Мабуть, він на хвильку заснув, бо не чув, як вона відчинила двері будинку.

— Займися ним. Він там, на кухні. Приготуй щось. Він голодний.

— Що сталося?

— Поїзд зупинився через грозу. Я йду спати, бо вмираю від утоми.

Йому хочеться затримати її, розпитати подробиці, та вона зачиняється в кімнаті без жодних додаткових пояснень. Самюель сходить униз на кухню. Він ніколи не забуде мить, коли побачив його. Маленький папуга вмостився на його руці. Хлопчина, здавалося, зачарований поривчастими рухами пташиної голови.

— Посади його знову в клітку.

Хлопчина підскакує з переляку, різко повертається. На кухні темно. Самюель вмикає світло. І в цю мить він упізнає того, хто приїжджає за Мадам щоранку, щоб відвезти її на фабрику.

— Ти що тут робиш?

Хлопчина мовчить, наче Самюель застав його за підготовкою чогось поганого.

— Ти їздив на вокзал. Тепер іди додому.

Самюель прямує у вітальню. Там нікого. Повертається на кухню.

— Де він?

— Хто?

— Та він, її чоловік, її новий чоловік.

Хлопчина дивиться на Самюеля, наче той говорить іноземною мовою. А тоді садить папугу в клітку й ретельно її зачиняє. І тут Самюель помічає, яка на хлопчині сорочка.

— То це... ти?

Він підходить до хлопчини, проводить долонею по шовку сорочки. Комірець вишито золотою ниткою.

— Її новий чоловік — ти!

У Самюеля виникає непоборне бажання сміятися, а за мить — плакати.

— Ти ж іще дитина!

— Вона сказала, що ти погодуєш мене.

— А на весіллі нічого було їсти?

Він кидає на тарілку дві вихололі котлети. Хлопчина їсть, наче маленьке звірятко. Він ледве вміє послуговуватися виделкою.

— Ходи за мною, я покажу, де ти спатимеш.

Хлопець засинає, навіть не знявши своє вбрання молодого, мабуть, найдорожче, яке в нього коли-небудь було. Самюель усю ніч не змикає очей.

Плювок

— Цей будинок скоро стане непридатним, щоб у ньому жити. Я змушений був сьогодні вранці пояснювати йому, як користуватися душем. Поверни його сім’ї.

Вона розчісує щіткою волосся перед дзеркалом свого туалетного столика, не звертаючи ніякісінької уваги на Самюелеве ниття.

— Ти про мене подумала? Я менше важу в твоїх очах, ніж цей неотесаний хлопак, який ніколи в своєму житті не бачив душу. Ти принижуєш мене.

Вона запалює сигарету, робить довгу затяжку й випускає дим Самюелеві в обличчя. Їй весело.

— В будь-якому разі, сумніваюсь, що настільки обурливу річ дозволено.

— Ти про що?

— Сама знаєш, про що.

— Хочу, щоб ти сам сказав.

— Одруження з дитиною.

— Так от: ця, як ти кажеш, «дитина» вже в тому віці, що може одружуватися.

— Ти, мабуть, сторгувала його зі знижкою.

— Не намагайся образити мене.

— Син селюків.

— У його батьків не вистачило слів, щоб виявити мені свою вдячність. Тобі варто було б подивитись, яке щастя світилося в їхніх очах.

— І я здогадуюся про причину. Вижени його.

— У своєму домі я роблю, що хочу.

— Нам він тут не потрібний.

— Мені потрібний.

— І для чого?

— Якщо ти і далі діятимеш мені на нерви, то саме тебе я й вижену з цього дому. І в мене є всі підстави для цього. Я бачила твої витівки.

— Що ти бачила?

— Ти збоченець. Для тебе будь-який привід підходящий, щоб стрибнути в гречку, ти користуєшся найменшою можливістю, щоб таємно задовольнити себе.

— Знову божеволієш.

— Навіть якщо мене немає і я не можу за тобою стежити, я облаштовую все так, щоб знати, що ти робиш.

— Верзеш казна-що.

— Хочеш доказів? Я знаю, що сталося в автівці, яка привезла тебе сюди після відвідин батьків. Вона мені все розказала.

— Не знаю, про що ти.

— Не вдавай із себе безгрішного. Я поставила на тебе пастку, і ти попався. Та дівчина добре зробила, що плюнула тобі в обличчя. Я тоді нічого не сказала, нічого не зробила, та я нічого не забуваю.

— Тоді нічого не сталося.

— Наступного разу, коли роздягнешся перед іншою жінкою, то отримаєш не тільки безневинний плювок.

— Нічого не було!

— Слухай сюди: ти займатимешся цією «дитиною» так, наче від цього залежить твоє життя, зрозумів? Інакше опинишся на вулиці, як той чоловік, котрого ти бачив на виході з вокзалу. Пригадуєш, що з ним тоді сталося?

Самюель добре пам’ятає. Вперше звідтоді, як переступив поріг цього будинку, він розробляє план утечі. Складає список одягу, який спакує у свою маленьку чорну валізу. А ще треба наважитися таємно взяти в Мадам грошей. Кілька купюр у день, щоб вона не помітила. Він піде перед світанком. Він уявляє, як блукає незнайомими шляхами, сп’янілий від свободи, відмитий від цього приниження, яке відчув з появою нового чоловіка — хлопчини, у якого навіть борода не росте, котрий ледве вміє скласти докупи два слова! — бо став його прислугою. Та за мить уява малює зовсім інше. Добре ходити дрімучими лісами, прослизати між рясними кущами, спати в порожніх закинутих складах подалі від людських очей, але жінки, вперті й розлючені, знаходять його. Він утікає ще далі, все більше втомлюється, стає все бруднішим, його