Другий чоловік, Ларрі Трамблі

Він шокований. Вона звинувачує його в тому, що він фліртував з її клієнткою. Вона вважає, що його поведінка була вульгарною. Що це його безсоромний погляд призвів до цієї ситуації. А бідна вдова не винна в тому, що робила. Вона просто змушена була пестити його під столом, коли почула, як він говорить! Навіть якби він зухвало відкрив обличчя, його поведінка не була б набагато гіршою!

Від сонця й алкоголю вона втратила голову. Її засліплюють ревнощі. Її несправедливі й абсурдні звинувачення викликають у Самюеля бажання блювати.

— Подивись на себе! Ти ж і досі думаєш про її великі груди!

— Ти збожеволіла.

Вона підводиться з ліжка й хапає його за яєчка.

— Те, що в тебе між ногами, належить тільки мені, не забувай. Зрозумів? Тільки мені!

Наступного дня вони залишають готель у важкій мовчанці. І жодного слова дорогою додому. За вікном поїзда пропливають краєвиди, які притягують погляд Самюеля, котрий подумки переживає вчорашній вечір. Пригадує: чи насправді він поводився так, як вона казала? Чи була хоча б на якусь мить його поведінка неприйнятною? Може, якийсь жест зостався поза його увагою? Або погляд? На їхній гості була чорна сукня з двома сріблястими петлями, що охоплювали її плечі. Було схоже на двох павучих, які чекають на потенційних недругів. Рожевий шкіряний ремінь підперезував талію. Місце, де починалися груди, почасти приховували підвіски. Самюель пригадує, що крадькома роздивлявся золоту прикрасу, схожу на ключ, але врешті зрозумів, що помиляється. Поки жінки розмовляли, не звертаючи на нього увагу, він розважався тим, що уявляв, щò таке цікаве міг би відімкнути той маленький ключик. Валізу, що аж тріщала від грошей, шухляду зі схованими в ній від чужих очей документами з компроматом, зачинені двері до кімнати, за якими сталась якась болюча трагедія, невеличку притрушену пилом скриньку з пасемком волосся...

Може, коли він загубився у власних мріях, його погляд зачепився за груди і за той ключик, що хитався на них, наче човник у бурхливому морі? Може, він скорис­тався ним, щоб відкрити собі очі на те, що його справді приваблює?

Чим ближче підходить поїзд до місця призначення, тим менш упевненим він стає щодо того, що трапилося вчора ввечері. Коли виходить з потяга на вокзалі, його увагу привертає сцена, яка розгортається неподалік. На сусідній платформі група жінок забиває чоловіка. Вони лають його й гамселять палицями, що наїжачилися цвяхами. Чоловік лежить на землі, намагається захиститись руками і просить у них вибачення. По хребту Самюеля пробігає тремтіння, коли він бачить, як з голови чоловіка цебенить кров. Він відводить очі, та Мадам змушує його додивитися сцену до кінця.

— Бачиш, що чекає на чоловіків, які нічого не поважають.

Чоловік стогне й замовкає. Жінки розходяться, ­окрім однієї. На ній — капелюх з широкими крисами для захисту від сонця, з якого звисає жовта стрічка. Вона довго дивиться на калюжу крові, що все збільшується довкола тіла, з якого витекло життя. Перш ніж і собі піти, вона плює на труп.

— Ходімо, — каже спокійно Мадам, тягнучи його до таксі.

В авті, що везе їх додому, Самюель каже собі, що на острові багато чого змінилося. Ота сцена була б неможливою ще кілька років тому. Тоді й видно не було цих комітетів пильності, які самі себе уповноважують стежити за порядком і, озброєні палицями, пантрують вулицями. Мадам як власниця фабрики, на якій працює зо тридцять людей, керує одним із них і фінансує його. Вона не казала про це ні Самюелеві, ані Мосьє. Іноді ввечері вона збиралася і йшла зі своєю групою патрулювати вулиці наперед визначеного району. Поверталася з тих вилазок переповнена сексуальним апетитом. Ці комітети пильності створювалися, щоб убити в зародку будь-який рух спротиву, як ото під час виступів груп безплідних чи важко хворих чоловіків, котрих хотіли позбутися жінки. Водночас організувалися інші групи чоловіків, які вимагали права продовжувати навчання. Багато жінок їх підтримують, схвалюють їхню мету, та вони не можуть подолати непоступливість більшості. Самюелеві ці чоловіки видаються сміливцями, але він не наважується виступати разом із ними.

Коли Мадам із Самюелем виходять з таксі, Мосьє не виходить їх зустрічати. Вони даремно кличуть його. Їм хочеться, щоб він приготував для них чай — відсвяткувати повернення. Та його немає ні на кухні, ані в саду. У Самюеля виникає погане передчуття, доки він піднімається на другий поверх, особливо тому, що він ніяк не може забути жорстоку сцену, свідком якої став на вокзалі. Як тільки він штовхає двері кімнати Мосьє, в ніздрі б’є сильний запах сечі. Він робить крок досередини й одразу помічає темну масу голого тіла, яке плаває у просторі. Промінчик, що пробивається крізь запилюжене мансардне вікно, освітлює мотузку, на якій повісився Мосьє. У нього роздулися ноги, схожі на два обрубки, наповнені кров’ю. Лялька із напівзгорілим обличчям у кутку, здається, чекає в сутінках, коли мотузка порветься під величезною вагою. Її маленьке тіло — лише згорток обгорілого порваного ганчір’я. Мосьє підібрав її, дістав бідну ляльку з вогнища, куди її кинув Самюель, коли звільняв комірчину.

Самогубство першого чоловіка, здавалося, не надто вразило Мадам. Через два дні вона, вдягнена в чорне, поїхала на фабрику, нічого особливо не міняючи в повсякденні. Ні вона, ні Самюель не обговорюють причини, які могли спонукати Мосьє повіситися.

Лялька

Цього року тривалі мусонні дощі провокують сильні паводки по всьому острові. Змито мости, затоплено поля, зруйновано будинки. Багнюка на вулицях сильно ускладнює рух. Мадам змушена закрити фабрику, поки ситуація не нормалізується. Багато співробітників не можуть дістатися до роботи або зайняті тим, що опікуються власними сім’ями та майном. Самюель більше не спить, спостерігає за рівнем води. Сад перетворився на болото, але будинок поки тримається. Останні дні Самюель займався тим, що обкладав його мішками з піском. Мадам не допомагає, нерухомо дивиться на зливу за вікном своєї кімнати і палить сигарету за сигаретою. Вона мовби зачарована спектаклем на небі, переповненому хмарами, які висять так близько до землі й наче беруть її в полон своєю сірою масою та заледве не душать.

Через п’ять днів оглушливе стуготіння зливи раптово припиняється опівдні. Самюель з полегкістю слухає усе слабше буркотіння струмочків води й легкий перестук крапель, що падають з даху. З болем у спині від ваги мішків, стомлений, але заспокоєний, він іде спати.