Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб, – се від неї походила ся лож. Але вона ще одержить від неї свою партику, то її не мине, її одніську дитину в кримінали пхати?
Тут вона розсміялася так страшно, що людям мороз пішов по тілі.
– Анна нічого не казала суддям, бо вона лежить хора, – вступився Петро твердо за дівчиною. Він же не міг ніколи стерпіти, як обиджували невинно безталанну ту дівчину.
– То най і не підійметься ніколи з постелі, коли нею там кинуло, – почулася божевільна відповідь.
Як суддя спитав у неї по раз другий, чи Сава вечором і вночі був дома, – брехала, що не опускав хати ні одним ступенем. Впрочім, вона «нічого не знала». Нічого… хоч най її й зараз на місці уб'ють. Заголосила не своїми голосами.
Сава заховався за нею, мов мала дитина, зачувши, що має бути замкнений на час розсліду убійства. Побілів, мов полотно, і скрикнув жалісно:
– Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?
Наостанку заховався в малих темних сінцях хати й визирав звідти через мале низеньке віконце надвір.
Надворі під хатою секціонували тіло його брата.
Були при тім лиш старий Петро й батько. Батько благав словами-мольбами, що серце розривали, щоб його дитину не «шматовано», щоб так і впустити його в землю, яким уже є, – але надармо. Наостанку підчинився волі суддів, випросивши у них дозволу «своєю рукою тримати тіло дитини».
Гей, що за сила була он тут, що її розрізували тепер! Що за плечі, що за голова! Вже багато-багато людей мав старенький лікар під своєю рукою, але ще ніколи не бачив стільки сили й здоров'я! Мов дуб – було се тіло, а голова – мов залізо…
Секція виказала, що хлопець міг бути врятований, коли б був хто зараз спочатку прийшов із поміччю; він був засильний, його молоде і здорове тіло засильне у відпорі, щоби піддатися відразу убійчому набоєві, але, стративши притомність і не одержавши в час помочі, загинув з причини втрати крові. Вбито його перед опівніччю. Ранок зі своєю поміччю наспів для нього запізно.
Сильні плечі… ведмежі ті плечі, що залюбки, граючися, брали на себе найбільший тягар, – не змогли опертися тягареві смерті.
По раз перший від смерті сина вибухнув Івоніка здавленим хлипанням; його жінка товкла внутрі хати, мов божевільна, головою до стіни.
Такого діждалися вони зі своєї дорогої дитини!
* * *Лікар і судді звернули увагу на голову й не добачили одного.
Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею.
Він побілів мов смерть… і, колибаючися, віддалився набік.
За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції[255]. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе… замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом… два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця – відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина.
Лікар і судді не дізналися про се все ніколи.
Саву взяли між себе жандарми.
Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сидіти в арешті, доки не переведено до кінця проти нього слідства.
Жандарі били його з своєї сторони, силуючи його тим до зізнання, одначе він мовчав. Лиш раз, – коли, вдарений кольбою[256], мов переломлений упав до землі, – крикнув, як передше, жалісно:
– Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?
Його поволокли до міста.
Мати кричала дикими голосами, рвала волосся і кидалася бігцем за ним, – та люди, що не відступали від неї, вдержали її. Івоніка станув каменем на порозі і, не отворивши уст ні до одного слова, водив за ними непритомним поглядом. По хвилі похилилась набік його голова й задрижала. Побачив, як один із жандармів ударив хлопця знов по плечах, і з його грудей вирвався звук благальний, захриплий звук, що мав означати: «Не бийте його!!»
Відтак, заривши пальці мовчки в волосся, поплентався не своїм кроком до хати.
Там жінка вдруге зомліла.
Судді лагодилися до від'їзду. Івоніка лежав у їх ногах.
Вони дали розказ, щоб мерця доконче ще сьогодні поховали, а він оце благав дозволу, щоб похорон міг аж завтра відбутися.
– Завтра, як лиш зазоріє… як лиш одним променем заблисне, винесемо його; закриємо його лице навіки і лишимося його сиротами. Завтра переступить востаннє поля, які пестив своїми молодими руками. Оставить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ляже в сирій землі…
Піднявшися і уцілувавши руки й коліна панів, упав знов тяжкою грудою до чужих ніг. Сиве волосся його й уста доторкалися їх раз по раз. Але відповідь була неприхильна.
Се ж не було можливо. Було цілком неможливо. Не сміло бути. Закон не дозволяв… І враз із відповіддю зсунено чорні, працею затвердлі руки, що, мов живі окови, укладалися ціпко довкола колін.
– Лише до завтра, – благав старечий голос, що серце розривав, – щоб я не відвів своєї найліпшої дитини під ніч у землю. Щоб я передав її другому світові при Божім світлі, щоб воно поблагословило його востаннє, нім його вічна ніч захопить та приспить навіки молоді очі…
І знов те саме: «Не вільно». В такім стані не смів мертвець перележувати вже в хаті, а надто ще через цілу ніч, коли ночі тепер далі найдовші…
А потім знов мольби…
Хто стратив дитину в такий спосіб, а другу… одніську… щоби вивели йому з дому отак?
– Я не знаю, як мене земля носить. Господь один знає, що далі буде… лиш дитину свою аби я вднину міг землі передати. Він у мене погас без світла й без сповіді! Він молодий… Він був сонечком у моїй хаті. Нікого на волос не скривдив… Все, що мав, іде з ним у землю… і мав би я його хоронити вночі… Він же в мене жовнір…
Та тут і урвався заржавілий голос. Удвоє покірно похилена стать повалилася наново до ніг. Як перше, змітало сиве волосся по ногах… як перше, доторкнулися їх судорожно уста, лиш що тепер і чоло діткнулося, мов святої ікони, тих ніг.
Коли хвилину пізніше піднялася сива голова й руки здіймилися, щоб скувати
