Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Місяць зійшов велично і спокійно й освічував далекі пусті поля, що кожде стебельце і кождий голий корчик виднівся виразно.
Неповоротно й боязливо поволоклася тінь за Івонікою, якого тягнуло в самоту і який, плентаючися, мов блудний, між стогами… був би найрадше в землю зарився. Раз коло нього… а раз за ним простягалася, маячила в різних формах тінь і держалася ціпко п'ят старого чоловіка. Нараз скорчилася блискавкою вдвоє, начеб хотіла в слідуючій хвилі скочити йому на плечі і вдусити його, але він уже й сам лежав на колінах.
І справді.
Він кинувся до землі, знявши руки вгору, і почав молитися й бити поклони.
Він не молився словами.
Слова застигли йому в груді й у мізку ледом, відколи побачив свого найстаршого сина блідого й мертвого на возі, і знав лиш те одно, що великий гріх, якого все боявся, впав уже на його дім, і що він походив від Сави. Сава любився з Рахірою – в них була одна кров, – а за се Бог тяжко карає.
Що мало далі бути – не знав. Нещастя його було таке велике, що він не був у силі далі думати.
За землю підняв Сава руку на свого брата: лиш за землю! Що іншого не могло тут бути, а чужий не сповнив сього страшного злочину.
Як одинак, надіявся колись дістати всю землю.
Впав чолом до землі.
От чого він дожив!..
На те працював ціле своє життя, гріб, згортав кожду грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю.
Його нутро прокинулося в один-одніський дикий голос, а сей голос кричав у шаленім болю лиш одно палаюче слово: «Сава!»
Чи мав проти нього виступати обвинувателем? Проти свого власного сина? Мав виступити і сказати: «Оце убивця»?!
Він же був у нього тепер одинокою дитиною. А що було би потім?..
Не міг дальше думати.
Тоді не лишилося би йому нічого більше. Сором хіба…
Йому не треба доказів, як суддям (його пройняло холодом… завтра ж вони прибудуть), щоби переконатися, хто се вчинив. Само його серце назвало йому ім'я убійника.
А може, вони се відкриють завтра й відведуть його від нього?..
Все було в Бога. Але тоді нехай би й Рахіра йшла з ним і її батько. Вони знищили його дитину, намовили до сього, він знав се. Вони – ніхто інший!
Лежав хрестом на землі, не ворушачися. Не міг відірватися від сього думками.
Що Сава наробив! Що наробив! І чому йому таке зробив? Такому доброму, молодому, надії його! Він же був у нього всім, цілою надією, і він загнав його в землю.
Коли б він був знав, що його тут таке зустріне, – не був би його ніколи брав із війська додому. Але що ж – супокою не мали, поки не прийшов. Куди ходили – смутком ходили. Що заговорили – його спімнули, доки не прийшов. Там був далеко від свого нещастя, а жодне з них того не знало. Знали лиш нарікати та плакати, знали лиш тужити та прикликувати до себе, а як уже дістали між себе… кинулося нещастя на нього… і – мають тепер… Свічки заглядають йому тепер в лице. Посеред днини і посеред ночі.
«Сава!..» – крикнуло знов у його серці, і страшний жаль розшалівся в його душі.
Як передше Марія, так тепер він зарив свої тверді мозолисті пальці у волосся, торгаючи його. Приводив тим неначе полегшу своєму мізкові.
Ні, він не міг проти нього виступати, нехай буде, що буде. Він не міг. А може… Може, се не був Сава?.. Може, Григорій, може, Рахіра?.. Хто міг се знати? «Сава, Сава!.. – загомоніло наново в його серці могутнім голосом. – Він один волочився все з рушницею. Він один міг із ним бути в лісі».
Так лежав він довго на колінах, занурений у тяжкій задумі і прислухаючись страшному вихрові у своїй роздертій душі.
Нарешті збудив його якийсь шелест. Прокидаючися, обглянувся.
Щось біле мигнуло коло стогів і згубилося коло хати.
Підвівся бистро й зачудовано. Що се було? Чи який цікавий? Та тут промайнула йому одна думка через голову, і дикий гнів запалахкотів у його нутрі.
«Рахіра!» – пірнуло йому, мов ножем, душею. Се була вона. Мов злодійка, підкралася сюди ніччю, щоб побачити, що тут діється. Се було її діло. Тепер прийшла, щоб натішитися ним…
Грубий дрюк лежав скісно на однім зі стогів. Зірвавши його, миттю кинувся спідтишка в напрямі, де бачив постать, і не помилився.
Вона була тут. Рахіра…
Вилізла на пліт, що замикав городець із хатою і ділив від стогів. Лиш у легкій одежі… з хустиною на голові, стояла на плоті близько хати, мов мара, і, витягаючися над міру до вікна, старалася одним поглядом обняти ціле нутро хати.
Чи бачила що?
Не знав.
У тій хвилі се його не обходило.
Хотів лише приступити без шелесту й потягнути її дрюком по голові, щоб не рушилася більше з місця. Та се йому не вдалося. В зворушенні не заховувався тихо. Вона оглянулася… і саме як здіймив дрюк, виміряючи удар на її голову, – скочила блискавкою з плота й майнула, і просто в його город. Тут він її не міг дігнати. Була бистра і скора, мов дика коза, а його ноги були втомлені, а тепер мов підкошені з горя.
Сопучи, з блідим лицем вернув до хати.
Перед порогом зустрінув Анну.
Петро і Докія, взявши її під руки, вели її додому.
Її голова висіла безвладно на грудях; чорна хустка, що спадала з плечей, спадаючи, воліклася за нею пасом. Очі її були прижмурені. Рій жінок ішов за нею.
Заповідали їй зжуреними лицями між собою недобру ніч. Декотрі зітхали, а декотрі хрестилися тайком.
Такого горя не бачила ще ні одна з них.
І так нараз прийшло… І чому? Та й хто був винен?.. Боже добрий – через кого? За одну ніч прийшло й облягло хату таке нещастя…
– З телям розпочалося, – кинув один голос із гурту.
– Хто його зна з чого… як Бог дає, – другий.
– І воно не давало йому спокою, і тягнуло в ліс, і манило, доки не затягнуло його.
– І се ще не кінець… – сказав сумовито перший.
– Ідіть геть, куме, не говоріть такого… Що може бути ще гіршого! – третій.
– А як найдуть убійника?
(Шепотом):
– А ви не чули, як Анна кричала, що се той зробив?..
Одна із білоголових бабусь перехрестилася.
– Цитьте, цитьте… – вспокоювала жахливо, – я нічого не чула. Хто се чув?
– Ніхто…
– Ніхто… ніхто, – знялося переляканим шепотом, що переходив у протяжне, півголосом забарвлене зітхання. Нараз збилися сильно перелякані в купу. Сава здогонив гурток і великими поквапними кроками майнув попри
