Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ніяк, геносе Зігфрід. У Парижі я бачив і не таке. Тут полегшена версія — оголення обмежується лише верхньою частиною.

— І справді, вас важко здивувати. Я й забула, що ви в минулому парижанин, — дурнувато хихикнула Лені.

— Чому ж важко здивувати? Ви мене вже здивували — шампанським…

Поки офіціантка приносить їжу, вони встигають випити по два бокали жовтого ігристого напою. Вона ставить на стіл салати, сир, цукерки, шинку і говорить: «Якщо між вами є гер Клейст, то його викликають до телефону».

Клейст вибачається і виходить. І майже відразу на руку Гущенка лягає пухкенька ручка баронеси.

— І ще мене здивувало, що гера Клейста хтось розшукує у цьому закладі, — говорить Гущенко, ніби так, між іншим, дивлячись на руку, що тим часом уже щосили стискає його пальці.

Мабуть, баронеса вважає, що чим міцніший потиск, тим він інтимніший.

— Він зобов’язаний інформувати секретаря імперського міністра, де його можна знайти, на випадок, якщо його буде шукати геносе Ріббентроп.

«Не думайте, що заскочили мене на гарячому цим зауваженням», — промовляє її погляд. Після хвилини мовчання баронеса тихо й млосно говорить:

— Нікола!

Гущенко, не дуже розуміючи, що йому робити в цій ситуації, підводить погляд на Лені. Вона, без сумніву, дуже вродлива, нахиляється все ближче, і його огортає терпкий запах парфумів.

— Як добре, що шеф пішов, вашої видри теж немає, і ми можемо, нарешті, поспілкуватися наодинці, — говорить баронеса, заглядаючи йому просто в очі. — Це доля, хіба ні?

— Загалом усе непогано склалося, — погоджується він. — Хоча…

— Що? — вона піднімає бокал шампанського, запрошуючи його наслідувати приклад. — Що знову вам видається дивним?

— Ваша надмірна до мене прихильність.

— Нічого дивного! Я вам подобаюся, хіба ні? Я зауважила, що ви кілька останніх днів просто роздягали мене поглядом! А ви мені дуже подобаєтеся.

Гущенко ледь не похлинувся шампанським. Це він її роздягав поглядом! Фантазерка! Поставив бокал на стіл, витер рот серветкою і повільно забрав свою руку з гарячих пальців Лені.

— Справа в тім, Лені, — він потер долонею чоло, — навіть якщо знехтувати такою дрібницею, як моя дружина, я не хочу псувати стосунки з вашим шефом.

Лені дзвінко розсміялася, відкинувшись на спинку крісла:

— Я зовсім не збираюся відбивати вас у дружини! Не смішіть мене, гер Нікола… Це просто пристрасть! Наче удар блискавки, хіба з вами такого не бувало? А щодо мого шефа… Геносе Клейст — людина з європейським світоглядом і ставиться до таких речей дуже демократично. Можете заспокоїтися: він не буде ревнувати.

Лені перестає сміятися і підсувається до Гущенка впритул. «Бризки пристрасті»…

— А крім того, я йому теж не дружина! Немає чого боятися, все природно і майже пристойно. Ось такі ви, чиновники, для вас важливо, аби тільки зберегти видимість пристойності! І ви, і Клейст однакові… Канцелярські душі!

— Я не чиновник, — заперечує Гущенко, все ще розмірковуючи, як уникнути її «природної пристрасті».

Він потроху відсувається, але баронеса не здає завойованих позицій.

— А хто ж ви? — трохи награно дивується вона.

— Художник.

— Тим більше, ви творча натура. Хіба я вас зовсім не надихаю? Хоча б як художника…

— О, як художника? — Гущенко посміхається. — Як художникові, Лені, ви мені подобаєтеся. Я б намалював ваш портрет, сховав у шухляду і діставав би щоразу, коли б мені захотілось амурних почуттів чи інтелектуальних розмов.

— Навіщо в шухляду? Я б воліла, хоч у якості портрета, бути поряд з вашим ліжком. Наприклад, стояти на тумбочці. Наповнюйте бокали, чого ви чекаєте?

— Може, вже досить, — говорить Гущенко, розливаючи шампанське. — Ви знаєте, що в шампанському оці бульбашки — то розчинений вуглець. І вуглець викликає у вас кисневе голодування мозку.

— Мерзотник, — вона грайливо ляскає Гущенка вільною рукою по руці і простягає до нього наповнений келих. Вони цокаються, і кришталевий посуд видає красивий, чистий звук. Наче камертон. — Як на мене, таке кисневе голодування від шампанського дуже приємне…

«Високоінтелектуальні» розмови обриваються, коли у холі чується голос Клейста, який віддає якісь накази водієві:

— Лені! — гучно гукає він. — Фрау Зігфрід, хай вам абищо!

— Мерзотник, добре знає, що я фройляйн! — Лені швидко встає, виходить і, повернувшись за кілька хвилин, заявляє, що, на жаль, геносе Клейста викликали на важливу нараду до Ріббентропа і повернеться він щонайменше за дві години. Він дуже перепрошував і дав їй, Лені, завдання розважати пана Ніколу.

— Тож продовжимо, — говорить вона з упевненістю акторки, яка добре вивчила сценарій. Умощується на своє місце. — Роздягав мене поглядом… З перших хвилин знайомства. Безсоромний! Не думай, що я не помітила, — інтимним напівголосом продовжує баронеса. Вона вже перейшла на «ти».

Гущенко раптом розуміє, що у цій повністю ізольованій від великого залу кімнаті не так просто буде її стримати. Він уже все зрозумів. Відсутність Клейста заздалегідь спланована. Стовідсотково тут мають бути мікрофони! Скажімо, у люстрі, що опускається до самого столу. За щільними портьєрами можна замаскувати навіть кінокамеру. Відчуття небезпеки не дає йому сп’яніти і втратити голову.

«Що ж робити? — думає він. — Устати й піти? Клейст і баронеса піднімуть його на сміх…»

Пляшка шампанського вже порожня. Лені уважно розглядає ще дві пляшки, що стоять на столі. Шнапс і коньяк. Чудове продовження!

— Що гер Нікола буде пити?

— Все одно. Краще за все воду або те, що й ви.

Вона просить його відкоркувати коньяк і сама по вінця наповнює широкі коньячні бокали.

— Ніякої води! Тільки коньяк! Вип’ємо за успішне завершення твоєї місії, Нікола!