Війни художників - Станіслав Стеценко

Після спілкування з німецькими колегами Гущенка пригнічує зростаюче відчуття небезпеки. Він намагається проаналізувати його і приходить до висновку, що цю напругу випромінює Лені. Незрозуміле завжди лякає.

28 травня 1940 року, 19 год. 50 хв.

Берлін

Увечері цього ж дня Гущенко, Клейст і баронеса фон Зігфрід сидять у кафе «Три слона» і п’ють ерзац-каву. Лені продовжує свою дивну гру. Варто Клейсту відвернутися, як вона кидає на Гущенка змовницький погляд, в її очах танцюють бісики, а губи складаються у закличну посмішку і немов говорять: «Ну ж, сміливіше!» Більше того, вона промовисто закидає ногу на ногу. У чорній з відблиском спідниці її пишне, зі звабливими вигинами тіло схоже на удава, що скрутився кільцями й гіпнотизує свою жертву. При цьому удав палить цигарку і смокче зі склянки коктейль — суміш шнапсу й компоту із сухофруктів.

— Ви знаєте, учора я дивився кінохроніку — «Ді Дойче Вохеншоу», — говорить Клейст. — Показували Бельгію. Міста безлюдні — жителі виїхали в села. Навколо самі руїни. Це — плата бельгійців за те, що вони відразу не капітулювали.

— Як на мене, саме так ми й повинні поводитися з ворогами німецького народу, — гаряче підтримує його Лені.

— Дивна логіка, шановна баронесо, — зауважив Гущенко. — Поки німці убивають і руйнують — це вермахт виконує високу місію німецької нації. А коли вбивають німців — це варвари знищують невинних жертв. Де логіка?

Гущенко затнувся, бо відчув, як до його ноги торкнулася нога Лені. Торкнулася, притиснулась і завмерла. Ось де логіка.

Клейст засміявся:

— Гостре око великого художника дуже чітко помітило промахи нашої пропаганди. Але не думаю, що це помічає обиватель. А в прямолінійності — ну що ж, тут увесь доктор Геббельс. Але й ви, гер Гущенко, не дуже вибираєте слова і вирази.

Якщо Клейст не є підпільним мільйонером, то Лені сьогодні напевно його розорить. Вона вимагає ще і ще випивки. Здається, вирішила продегустувати все меню. Утім, Клейст не заперечує і справно платить за замовлене. І з кожною чаркою її нога все тісніше притискається до ноги Гущенка. А після кожного притискання вона вимагає, щоб гер Гущенко спробував і оцей коктейль, якого він точно не пив у своїх холодній варварській Москві.

— А що за екзотичне місце ви обіцяли показати сьогодні, гер Клейст? — Гущенкові вже трохи набридло відбиватися від сп’янілої нав’язливої баронеси.

— Я все ще в роздумах, що запропонувати нашому гостю, — говорить Клейст, звертаючись до баронеси. — А ви, Лені, що про це думаєте?

— Сподіваюсь, комуністичні ідеали, які заволоділи свідомістю пана Гущенка, не завадять йому побувати в салоні Кіті? — пропонує Лені.

«Ось, здається, стає видно «світле майбутнє» сьогоднішнього вечора», — думає Гущенко.

— Що це за салон? — запитує він. — Між іншим, я не комуніст.

— Салон не зовсім звичайний, — говорить Клейст задумливо, він робить вигляд, ніби пропозиція Лені заскочила його зненацька.

— Чим же? — дивується Гущенко.

— Це чи не єдине місце в Берліні, де сьогодні можна потанцювати. І всі напої без карток, — пояснює Лені.

— Ці фривольності аж ніяк не суперечать моїй комуністичній свідомості.

— Це дещо розпусний заклад, — вставляє Клейст. — Там навіть сьогодні можна побачити стриптиз.

— Фантастика! — щиро дивується Гущенко. — Як на мене, Німеччина пильнує цноту своїх громадян навіть сильніше, ніж СРСР. І раптом — такі відверто буржуазні розваги. У той час, коли німецький народ бореться проти всіх плутократій Європи. Хіба не дивно, гер Клейст?

— Ходять чутки, що у господині закладу зв’язки з найбільш впливовими людьми рейху, — пояснив Клейст.

— Вона коханка Ґерінга? — жартома припускає Гущенко.

— Напевне! — сміється Клейст. — То що, погоджуєтеся?

— Аякже! Цікаво на власні очі побачити оазу розпусти посеред цнотливого рейху. Ходімо.

Салон Кіті — це чотири великих зали й кілька десятків кімнат, драпованих дорогою тканиною й обставлених розкішними меблями. У залах — дивани під стінками, великі вікна, завішені важкими портьєрами.

Коли вони увійшли, то в найбільшому залі під шалені оплески двох десятків глядачів — схоже, іноземців — латиноамериканців чи італійців, справді демонстрували щось подібне до стриптизу. Оркестр із шести чоловіків у фраках, з різнокаліберними трубами і гітарами, грав щось схоже на фокстрот. На подіумі, у світлі біло-блакитного променя ліхтаря і ще кількох трохи менших рожевих ліхтарів, жінка невизначеного віку під звуки мелодії вихилялася і повільно звільнялася від одягу. Урешті-решт, вона залишилася лише в рожевих трусиках і завмерла. Голова була закинута назад, очі заплющені. У цю мить оплески стали просто шаленими.

Як для країни, що веде війну, в цитаделі розпусти було чимало народу. Біля дальньої стіни Гущенко помітив справжню рулетку! Рулетка оберталася, і гравці азартно робили ставки. Круп’є орудував лопаточкою. На деяких дамах були вечірні сукні. Військових мундирів не було видно — тільки костюми й фраки. Було чутно італійську. Між столами снували молоденькі офіціантки у коротких сукенках з обширним декольте і панчохах у сіточку.

Гущенко глянув на Лені — її очі магнітом притягувала рулетка. Але стиснутий Клейстом лікоть і його промовистий погляд привели баронесу до тями, як контрастний душ.

Трохи далі був розкішний бар із чималою кількістю випивки. Приділивши хвилин десять стриптизу, вони пройшли через зал й опинилися в окремому кабінеті.

Стіни кабінету були оббиті темно-зеленою тканиною і не мали вікон. Офіціантка в коротенькій спідниці, білому фартушку, із зібраним на потилиці волоссям, поставила на стіл пляшку французького шампанського і пляшку шнапсу.

— Шампанське у Берліні? — щиро здивувався Гущенко. — Ущипніть мене хтось, може, я сплю?

— У Берліні ще залишилися розкішні місця, — зауважила Лені. — Ну, як вам