Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Бона відчувала себе самітною без Рета й Гарні. За дитиною вона тужила навіть більше, ніж могла собі уявити. Пригадуючи, як дошкульно Рет був дорікнув їй за Вейда й Еллу, вона намагалася турботою про них якоюсь мірою заповнити свої порожні години. Але це нічого не дало. Ретові слова та реакція дітей на її спроби зблизитися з ними відкрили їй разючу й прикру правду. Коли діти були зовсім малі, вона, занадто заклопотана й заморочена грошовими справами, озивалася до них різким тоном і легко дратувалася, тож і не змогла завоювати ні довіри їхньої, ні любові. А тепер чи то було вже запізно, чи їй не вистачало терплячості, чи, може, мудрості пробитись до цих маленьких і потайних сердець.
Елла! Скарлет з прикрістю усвідомила, що Елла — нетямуща дитина, зовсім-таки нетямуща. Дівчинка не могла зосередитись на чомусь одному довше, ніж пташина всидіти на гілці, і навіть коли Скарлет пробувала зацікавити її казочками, вона раптом відхилялася думкою вбік, уривала розповідь зовсім сторонніми запитаннями, і Скарлет не встигне ще відповісти їй, як вона вже забуде, про що питала. А щодо Вейда, то Рет, здається, мав рацію. Хлопець явно її боявся. Це дивувало й навіть ображало. Чому її рідний син, єдиний її син, мав би боятися матері? Коли вона силкувалася розбалакати його, він дивився на неї лагідними карими очима Чарлза, зіщулювався і розгублено переступав з ноги на ногу. Тоді як з Мелані він аж захлинався від балачки і витягував з кишені всі свої скарби, від рибальських черв’яків до старих шворок, аби похвалитись перед нею.
Мелані мала-таки підхід до дітлахів, ніде правди діти. Її малий Бо був найвихованіший і найлюбіший хлопчик в Атланті. А Скарлет знаходила з ним спільну межу легше, ніж з власним сином, бо малюк Бо не соромився дорослих, і, коли тільки бачив Скарлет, вилазив до неї на коліна, не чекаючи дозволу. Такий милий білявий хлопчисько, ну викапаний Ешлі! От якби Вейд був схожий на Бо... Звичайно, Мелані могла багато часу вділяти синові, бо в неї була лише одна дитина і вона не мусила працювати й не мала стількох обов’язків, як Скарлет. Так, в усякому разі, Скарлет намагалась виправдатися перед собою, хоч у глибині душі чесно визнавала, що Мелані просто любить дітей, що Мелані тішилася б, навіть маючи їх з десятеро. А надмір цієї своєї любові вона віддавала Вейдові та сусідській дітлашні.
Скарлет ніколи не забуде, як її вразило, коли одного дня, під’їхавши до Мелані забрати додому Вейда, вона ще з переднього ганку почула гучний повстанський клич, що його досить вдало наслідував її син — той самий Вейд, котрий удома сидів тихо як мишка. А вояцькому кличеві Вейда вторував тоненький писклявий голосок Бо. У вітальні вона побачила, як обидва хлопчики з дерев’яними шаблюками в руках нападають на канапу. При її появі вони знітились, а з криївки за канапою підвелася Мелані, сміючись і поправляючи шпильки в розкуйовдженій зачісці.
— Це битва під Геттісбергом,— пояснила вона.— Я в ролі янкі, і мені, звісно, добре перепало. А це генерал Лі,— показала вона на Бо,— а це,— вона поклала руку на плече Вейдові,— генерал Пікет[26].
Мелані справді мала підхід до дітлахів, Скарлет і близько не могла з нею зрівнятись.
«Але принаймні Гарні мене любить,— подумала Скарлет,— і їй подобається гратися зі мною». Хоча, коли щиро казати, то Гарні куди більше любила Рета. Та й, може, вона вже довіку й не побачить Гарні. Хто його зна,— Рет, можливо, зараз у Персії чи Єгипті і надумає лишитись там назавжди.
Коли доктор Мід сказав Скарлет, що вона вагітна, це її здивувало, бо вона сподівалась почути про розлиття жовчі й нервове перенапруження. А потім згадала ту шалену ніч і аж почервоніла. Отже, дитина — це наслідок тих хвилин незмірного екстазу, який у згадці вже й вибляк трохи, притьмарений подальшими подіями. І вперше в житті Скарлет зраділа, що матиме дитину. Якби тільки це був хлопчик! Справжній хлопчик, а не такий плохун, як Вейд. Вона б так уже дбала про нього! Тепер, коли в неї досить часу на дитину й досить грошей, щоб полегшити їй шлях у житті, вона була б така щаслива! Її поривало відразу ж сповістити новину Ретові через його матір у Чарлстоні. Боже милостивий, та тепер він таки мусить вернутися додому! А коли він не вернеться до народження дитини? Вона ж нізащо не зможе пояснити цього людям! Але коли йому написати, він подумає, ніби вона без нього не може дати ради вдома, і ще й візьме її на кпини. А він ні в якому разі не повинен знати, що вона потребує його й хоче бачити поруч.
Вона була дуже рада, що стримала свій порив написати, бо незабаром прийшла перша звістка про Рета в листі тітоньки Полін з Чарлстона — з листа випливало, що Рет у своєї матері. Якою полегкістю було для неї дізнатися, що Рет нікуди не виїхав зі Сполучених Штатів, хоча сам тітчин лист викликав досаду. Рет з Гарні відвідав обох її тіток, Полін та Юлейлію, і в листі було повно компліментів на адресу дівчинки.
«Така любонька ця дитина! Вирісши, вона, безперечно, стане красунею. Але, гадаю, тобі ясно, що кожному, хто спробує до неї залицятись, доведеться мати справу з капітаном Батлером: такого відданого батька я ще зроду не бачила! А тепер, моя люба, я хочу де в чому тобі зізнатись. Поки я не побачила капітана Батлера, мені здавалося, що твій шлюб з ним — страшний мезальянс, бо ж, звісно, в Чарлстоні ніхто не чув доброго слова про нього і кожен так співчував його рідні. Правду кажучи, ми з Юлейлією сумнівалися, чи взагалі варто було приймати його в себе... але врешті-решт любе дитя — це наша двоюрідна онука. Коли він прийшов, ми були приємно, дуже приємно здивовані і зробили для себе висновок, що це не по-християнському — вірити всяким