Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Скарлет ухопилася за стовпець балюстради з такою силою, що вуха вирізьбленого на ньому лева боляче вп’ялися їй у долоню. Навіть вона, хоч як добре його знала, не сподівалася такої образи. Він, звичайно, жартував, але такі жарти вже переступали будь-які межі. Вона ладна була видерти йому нігтями очі, щоб ніколи більше не бачити цього чудного полиску в них.

— Прокляття на твою голову! — почала вона голосом, що тремтів з люті.— Ти... ти знаєш, що це твоя дитина! І я її не більше хочу, ніж ти. Жодна... жодна жінка не схоче мати дітей від такої потвори, як ти. Я одного б тільки жадала... о Господи, я жадала б тільки, щоб це була чия завгодно дитина, лише не твоя!

Вона помітила, як його смугляве обличчя враз перемінилося і від гніву та ще чогось, над чим їй не було коли думати, смикнулося, наче вжалене.

«Ага! — промайнуло у неї з ядучою зловтіхою.— Ага! Ось і я йому допекла!»

Але звична безпристрасна маска знов вернулася на його обличчя, а однією рукою він пригладив вуса збоку.

— Не журися,— мовив він, одвертаючись від неї і рушаючи сходами далі нагору.— Може, у тебе ще буде викидень.

На якусь запаморочливу хвильку вона подумала про те, що означає виносити дитину,— як, бува, млість виснажує, як розбухає живіт, яке виснажливо довге чекання, цілі години мук. Цього жодному чоловікові не зрозуміти. А він ще смішки пускає. Вона б роздерла його! Тільки кров на цьому смуглявому обличчі зможе вгамувати біль її серця. Вона скочила до нього, звинна, мов кішка, але він, трохи ошелешений, ступнув убік і простяг уперед руку, щоб стримати її. Стоячи на краю недавно натертої верхньої сходинки, вона щосили замахнулася для удару, але втратила рівновагу, коли рукою наштовхнулася на його простягнену долоню. В розпачі вона хотіла вхопитися за стовпець балюстради, та не втрапила, і, впавши навзнак, покотилася вниз сходами. Від удару вона відчула пекучий, мало не до млості, біль у ребрах. Приголомшена падінням, вона вже не пробувала за щось ухопитись і так і скотилася до підніжжя сходів.

*

Це вперше в житті Скарлет хворіла, якщо не лічити тих випадків, коли в неї були пологи, що їх усе-таки не назвеш хворобою. Тоді вона не відчувала себе покинутою і перестрашеною, а ось тепер лежала слабосила, зболена й нещасна. Вона знала, що стан її серйозніший, ніж їй кажуть, і невиразно усвідомлювала, що може й померти. Зламане ребро шпигало гострим болем за кожним віддихом, потовчене обличчя і голова нили, все тіло було віддане на поталу демонам, що шарпали його гарячими кліщами й краяли тупими ножами, а коли й давали їй спокій, то на таку коротку часину, що вона навіть на встигала прийти до тями, як шарпання починалися знову. Ні, пологи зовсім на це не схожі. Вже за дві години після народження Вейда, і Елли, і Гарні вона жадібно накидалася на їжу, тоді як тепер сама думка про що-небудь, крім холодної води, викликала в неї нудоту.

Як легко було народжувати дитину, і як болісно не мати змоги народити! Дивно, що, незважаючи на такі муки, їй прикро було усвідомлювати: цієї дитини у неї не буде. Ще дивніше те, що це ж перша дитина, якої вона по-справжньому хотіла. Вона силкувалася пригадати, чому саме її хотіла, але була занадто квола. Мозок її був надто виснажений, і в думках було тільки одне — страх перед смертю. Смерть чигала на неї в кімнаті, а вона не мала сили протистояти їй, відігнати її, і тому була в обладі страху. Вона хотіла, щоб хтось дужий став біля неї, взяв її за руку й відганяв смерть, поки вона набереться сили й зможе далі вже сама боротись.

Під впливом болю лють її пригасла, і їй захотілося бачити поруч Рета. Але його не було, а вона не могла зважитись і попросити, щоб його покликали.

Останнє її враження від нього було, яким він був, коли підхопив її на руки в темному холі коло підніжжя сходів,— обличчя пополотніле й злякане, голос хрипко гукає Мамку. І ще ледь-ледь лишилося в пам’яті, як він ніс її нагору, перед тим як усе поглинула пітьма. А потім був уже самий біль і ще дужчий біль, і вся кімната бриніла голосами, і схлипувала тітонька Дріботуп, і уривчасто щось наказував доктор Мід, і тупотіли, біжачи, чиїсь ноги на сходах, і навшпиньки ступали нагорі. А тоді — мов сліпучий спалах блискавки — усвідомлення близької смерті й страх, що спонукав її вигукнути якесь ім’я, але вигук цей зійшов на ледь чутний шепіт.

Однак тужливий цей шепіт одразу ж озвався луною десь у пітьмі біля ліжка і лагідний голос тієї, кого кликано, озвався мелодійно:

— Я тут, дорогенька. Я весь час тут.

Смерть і страх поволі відступили, коли Мелані взяла її долоню й тихенько приклала до своєї прохолодної щоки. Скарлет спробувала повернутись на бік, щоб побачити обличчя Мелані, та не змогла. Меллі мала народити дитину, а вже надходили янкі. Місто палало у вогні, і треба було квапитись, дуже квапитись. Але Меллі мала народити дитину і не могла квапитись. І вона мусила залишитися з нею, поки прийде на світ дитина, і мусила бути сильною, бо Меллі потребувала її сили. Меллі робила їй боляче — знову впивалися в неї гарячі кліщі й тупі ножі, і хвилями напливав біль. Вона мусить триматися за руку Меллі.

Але врешті-решт прийшов-таки доктор Мід, хоч і як його потребували солдати біля станції,— вона чула, як він сказав:

— Марення. А де капітан Батлер?

Була темна ніч, на зміну якій приходило світло, і часом то вона народжувала дитину, а то Мелані, бо чувся її крик, хоча загалом Меллі весь час перебувала поруч, і доторкалась до неї холодними руками, і не робила цих дурних розпачливих жестів, і не рюмсала, як тітонька Туп. Щоразу, коли Скарлет розплющувала очі й питала: «Меллі?» — до неї озивався голос Меллі. І щоразу вона починала шепотіти: «Рет... я хочу Рета...», а тоді пригадувала, мов крізь сон, що Рет зовсім її не хоче, що у нього обличчя темне, як в індіанця, і зуби зблискують у глузливому осміху. Вона хотіла Рета, а він її не хотів.

Раз вона спитала: «Меллі?», і Мамчин голос відповів: «Це я, дитятко»,— і