Таємна зброя - Хуліо Кортасар
Це — біографія того хлопця і будь-якого хлопця взагалі, але саме його я бачив зараз, самотнього, зусібіч оточеного присутністю білявої жінки, що продовжувала з ним розмовляти. (Я◦стомився наполягати, але щойно пропливли дві довгі роздерті хмари. Гадаю, того ранку я ні разу навіть не глянув на небо, бо як тільки я здогадався, щó діється між хлопцем і жінкою, то міг лише дивитися на них і чекати, дивитися і…). Отже, хлопець виглядав занепокоєним, і можна було легко здогадатися, що ж відбулося кілька хвилин — максимум пів години — тому. Хлопець дійшов до краю острова, побачив жінку — і вона видалася йому прекрасною. Жінка чекала цього, позаяк була там, щоб чекати цього. Або хлопець прийшов раніше, і вона побачила його з якогось балкона чи авто, і вийшла йому навперейми, під якимось приводом зав’язала розмову, від самого початку певна в тому, що він її боятиметься і захоче втекти і що, ясна річ, залишиться, настовбурчений і похмурий, вдаючи, що має досвід і насолоджується пригодою. Все решта не становило труднощів, бо відбувалося за п’ять метрів від мене, і будь-хто міг побачити, на якому етапі перебуває гра, цей сміху вартий поєдинок на шпагах; найбільшою атракцією було не те, що він відбувався, а передбачення його розв’язки. Закінчиться тим, що хлопець, зіславшись на побачення чи на якийсь інший обов’язок, збентежено і спотикаючись, піде геть, намагаючись ступати невимушено і відчуваючи себе оголеним під глузливим поглядом, що супроводжуватиме його, аж поки він не зникне з поля зору. Або залишиться, заворожений чи просто неспроможний взяти ініціативу в свої руки, і жінка почне голубити його обличчя, куйовдити волосся, промовляючи до нього вже без слів, а потім візьме його за руку, щоб відвести до себе, якщо він сам зі зніяковінням, яким, можливо, почне забарвлюватися бажання, ризик пригоди, не наважиться покласти руку їй на талію і поцілувати її. Усе це могло відбутися, але ще не відбувалося, і Мішель розпусно чекав, сидячи на поручні і майже несвідомо налаштовуючи фотоапарат, щоби зробити мальовниче фото в кутку острова з дуже незвичайними двома, що розмовляють і дивляться одне на одного.
Цікаво, що сцена (майже ніщо: двоє, що стоять там, неоднаково молоді) мала в собі якусь тривожну ауру. Я◦думав, що я сам наклав її, і що моє фото, якби його зробив, повернуло би речам усю їхню дурну правду. Цікаво було б дізнатися, що думав чоловік у сірому капелюсі, який сидів за кермом авто, припаркованого на набережній, що веде до містка, і читав газету чи дрімав. Я◦його щойно помітив, бо людина в припаркованому авто майже зникає, губиться в цій жалюгідній приватній клітці, позбавленій краси, якої їй надають рух і небезпека. Однак авто стояло там увесь час, формуючи частину (чи деформуючи цю частину) острова. Авто, так, ніби кажеш — вуличний ліхтар чи лавка в парку. І ніколи вітер, сонячне світло — це завжди щось нове для шкіри та очей, а також хлопець і жінка, унікальні, які стояли там, аби змінити острів, показати мені його по-іншому. Зрештою, цілком могло виявитися, що чоловік з газетою також стежив за тим, що відбувалося, і, як і я, відчував недобрий присмак від усього того, чого можна було сподіватися. Тепер жінка легенько розвернулася, і хлопчина опинився між нею і парапетом. Я◦бачив їх майже у профіль, він був від неї вищим, але не набагато, і, незважаючи на це, вона над ним вивищувалася, здавалося, вона нависала над ним (зненацька її сміх — батіг із пір’я), роздавлюючи його лише тим, що була тут, сміялася, проводила рукою в повітрі. Для чого чекати ще? З діафрагмою сімнадцять, рамкою кадру, куди б не попадало це жахливе чорне авто, але попадало це дерево, потрібне для того, щоб розбити занадто сірий простір…
Я◦підніс фотоапарат, зробив вигляд, що розглядаю щось в об’єктив, наведений не на них, і став пильнувати, впевнений, що вдасться врешті-решт упіймати викривальний жест, узагальнюючий вияв усього, що відбувалося, розмірене рухом життя, яке застиглий образ руйнує, дроблячи час, якщо лишень ми не виберемо ледь помітну найістотнішу його частинку. Мені не довелося чекати довго. Жінка просувалася вперед у своєму завданні лагідно сплутати хлопця по руках і ногах, поволі, шар за шаром здерти з нього залишки його волі в довжелезних і солодких тортурах. Я◦уявив собі ймовірний фінал (тепер з’явилася маленька пінява хмаринка, майже єдина на небі), передбачив, як вони прийдуть у будинок (можливо, помешкання на цокольному поверсі, яке вона переповнила подушками і котами), і припустив, що хлопець злякається, з відчаю вирішить це приховати і піддасться, прикидаючись, що для нього у цьому немає нічого нового. Заплющивши очі — якщо я їх і справді заплющив — я уявив собі таку сцену: поцілунки, які роздражнюють, жінка на ліжку з периною бузкового кольору лагідно відштовхує руки, що намагаються її роздягнути — як у романах, натомість змушує його дозволити їй зняти з нього одяг, найсправжнісінькі мама з сином в жовтуватому опаловому світлі. І усе закінчиться, як завжди — може. Але можливо, що усе було б по-іншому й ініціація юнака не відбулась би, їй би не дали відбутися, після тривалої прелюдії, коли невправність, дражливі пестощі, блукання рук вилились би у бозна-що, в самотню втіху нарізно, у зверхню відмову, змішану з умінням дражнити і бентежити уже й так уражену невинність. Так могло бути, так цілком могло бути. Та жінка не шукала в хлопцеві коханця і водночас намагалася заволодіти ним з якоюсь метою, яку неможливо було зрозуміти, не уявивши, що це якась жорстока гра, бажання жадати без вдоволення, збуджуватися для когось іншого, для когось, хто в жодному разі не міг бути цим хлопцем.
Мішель грішить літературою, тим, що вигадує щось нереальне. Ніщо не подобається йому більше, ніж уявляти собі винятки, індивідуумів поза межами виду, монстрів, не завжди огидних. Але ця жінка спонукала до роздумів, можливо, даючи ключі, яких стане для того, щоби вгадати правду. Перед тим, як вона зникне, заполонивши при цьому мою уяву на кілька днів, бо я схильний до пережовування, я вирішив далі не зволікати. Захопивши усе в об’єктив (дерево, поручні, сонце об одинадцятій ранку),
