Таємна зброя - Хуліо Кортасар
Серед багатьох способів здолати ніщо одним із найкращих є робити фотографії — діяльність, якої дітей треба навчати змалку, позаяк вона вимагає дисципліни, естетичного виховання, доброго ока і твердої руки. Не йдеться про те, щоб чатувати на якусь побрехеньку, як якийсь репортер, і ловити ідіотський силует якоїсь знаменитості, що виходить з будинку під номером 10 на Даунінг-стріт; та в кожному разі, коли прогулюєшся з фотоапаратом, маєш ніби за обов’язок бути уважним, не прогавити те, як несподівано і прегарно відбивається сонячний промінь від старого каменю або як розвіваються в повітрі коси дівчинки, що повертається додому з хлібом чи пляшкою молока. Мішель знав, що фотограф завжди наче робить заміну власної манери бачити світ на іншу, яку йому підступно нав’язує фотоапарат (зараз пропливає величезна, майже чорна хмара). Та не зневірювався, бо добре знав, що тільки-но він вийде без свого Контакса, як до нього знову повернуться розсіяність, бачення без кадру, світло без діафрагми чи витримки 1/250. Зараз (що за слово — зараз — яка ідіотська брехня) я міг сидіти собі на поручнях над рікою, дивитись, як пропливають чорні й червоні човни, зовсім не замислюючись над сценами, які я бачив, з погляду фотографії, просто пливучи за плином речей, линучи, не рухаючись з місця, разом із часом. І вітер вже стих.
Потім я пройшовся вздовж Ке де Бурбон аж до краю острова, де є затишний майданчик (затишний тому, що маленький, а не тому, що потайний, бо навстіж відкритий ріці та небу), який мені страшенно подобається. Там не було нікого, крім якоїсь пари і, звісно, голубів; може, котрийсь із них саме пролітає повз те, що я зараз бачу. Підстрибнувши, я вмостився на парапеті і дозволив сонцю огорнути й оплутати себе, підставляючи йому обличчя, вуха, долоні (рукавички я сховав до кишені). У мене не було бажання фотографувати, і я запалив сигарету, щоб чимось себе зайняти. Гадаю, що саме тієї миті, підносячи сірник до цигарки, я вперше побачив хлопчину.
Ті, кого я сприйняв за пару, радше скидалися на сина з матір’ю, хоча у той самий час я розумів, що це не син із матір’ю, що це — пара, в тому значенні, яке ми надаємо цьому слову, коли бачимо пару, що стоїть, обіпершись на парапет, або сидить, обійнявшись, на лавці в парку. Робити мені було нічого, тож я мав удосталь часу, аби перейнятись питанням, чому хлопчина виглядає настільки неспокійним, ніби якесь лошатко чи зайченя, то запихаючи руки в кишені, то одразу ж витягаючи їх одна за одною, проводячи пальцями по волоссю, змінюючи позу. І найголовніше — чого він боїться, бо страх прочитувався в кожному його русі, страх, приглушений соромом, бажання кинутися геть, яке було настільки очевидним, наче його тіло було готове ось-ось утікати, з останніх сил стримуване гідністю.
Усе це було настільки явним, там, за п’ять метрів від мене — ми були одні біля парапету, на краю острова — що спочатку страх хлопця не дав мені краще роздивитися біляву жінку. Зараз, розмірковуючи над усім цим, я бачу її значно чіткіше тієї першої миті, коли я розгледів її обличчя (зненацька воно розвернулося, як мідний флюгер, і очі, там були очі), коли неясно почав розуміти, щó могло відбуватися з хлопцем, і сказав собі, що варто залишитися і подивитись (вітер відносив їхні слова, які вони ледь шепотіли). Гадаю, я вмію дивитись, якщо є щось, що я вмію, і що коли ми дивимось — це завжди сочиться фальшею, бо це те, що виганяє нас із нас самих і без найменшої гарантії, натомість коли ми нюхаємо чи… (але Мішелеві дуже легко відійти від теми, йому не можна дозволяти просторікувати, як заманеться). У кожному разі, якщо заздалегідь передбачати ймовірну фальш, тоді можна дивитися, та достатньо добре вибирати між «дивитися» і «що бачити», знімати з речей увесь цей сторонній одяг. Та, звісно, все це доволі складно.
Образ хлопця запам’ятався мені краще, ніж його справжня статура (це стане зрозумілим згодом), а от про жінку я зараз впевнений, що її фігуру пам’ятаю значно краще, ніж її образ. Була вона худорлявою і стрункою — неточні два слова для того, щоб сказати, якою вона була, — і мала на собі хутряне пальто, майже чорне, майже довге, майже гарне. Увесь вітер того ранку (тепер це був легенький вітерець і не було зимно) розвівав білявим волоссям, що облямовувало її біле понуре обличчя — неточні два слова — і весь світ стояв, жахливо самотній, навитяжку перед її чорними очима, що падали на все, як два орли, два стрибки в порожнечу, два зблиски зеленої твані. Я◦нічого не описую, радше намагаюся зрозуміти. Тому й кажу — два зблиски зеленої твані.
Будьмо об’єктивними: хлопець був досить добре вбраний і мав при собі жовті рукавиці, які — я міг би в цьому заприсягнутися — належали його старшому братові, студентові права чи суспільних наук; забавно було бачити, як їхні пальці визирають з кишені куртки. Довший час я не бачив його обличчя, лише профіль, зовсім не дурний — налякана птаха, ангел Фра Філіпо, рисовий пудинг — і спину підлітка, що хоче займатися дзюдо і вже декілька разів бився за якусь ідею чи сестру. На порозі чотирнадцяти- чи, може, п’ятнадцятиріччя, відчувалося, що вдягають і годують його батьки, але в кишені у нього ні гроша, що він має переговорити з товаришами, перш ніж зважитись на горнятко кави, чарку коньяку, пачку сигарет. Блукаючи вулицями, він думає про однокласниць, про те, як чудово було б піти в кіно і подивитися останню стрічку або купувати романи, чи краватки, чи пляшки алкоголю з білими та зеленими етикетками. Вдома у нього (респектабельний дім, обід ополудні і романтичні пейзажі на стінах, із темним передпокоєм і підставкою для парасоль із червоного дерева біля дверей) повільно точиться час, аби вчитися, щоби бути надією мами, щоби бути подібним до тата, щоб писати листи до тітоньки в Авіньйон. Тому й усе це ходіння вулицями, уся ця ріка для нього
