Лісова пісня - Леся Українка
К и л и н а
(з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?
Хоч би помiг менi носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всi злиднi.
К и л и н а
Бийся по губi! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(смiється тихим, дивним смiхом)
Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…
Тепер я мудрий став…
К и л и н а
(злякана)
Ой чоловiче, щось ти таке говориш… я боюся!
Л у к а ш
Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?
К и л и н а
Лукашуню, ходiмо на село!
Л у к а ш
Я не пiду.
Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.
К и л и н а
Та що ж ти тут робитимеш?
Л у к а ш
А треба все щось робити?
К и л и н а
Як же маєм жити?
Л у к а ш
А треба жити?
К и л и н а
Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобi з переляку зробилось.
Ходiмо на село, закличу бабу, - тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Л у к а ш
(дивиться на неї з легковажною усмiшкою)
А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде?
(Показує на вiз i начиння).
К и л и н а
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тiї!
То вже хiба постiй тут, Лукашуню.
Я побiжу десь коней попрошу, - бо нашi ж геть у стайнi попеклися! - то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини твеї, може, пустять…
Ой горе! Якось треба рятуватись…
Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.
Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.
Л у к а ш
Хто ти? Що ти тут робиш?
П о с т а т ь
Я - загублена Доля.
Завела мене в дебрi нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала…
Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!..
Л у к а ш
Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину!
Д о л я
Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила.
Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги…
Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги.
Л у к а ш
Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку.
Д о л я
Похололи вже руки, що й пучками - не рушу…
Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає),
Л у к а ш
(простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi!
Д о л я
(показує на землю в нього пiд ногами)
Як одрiзана гiлка, що валяється долi!
(Iде, хиляючись, i зникає в снiгах).
Лукаш нахиляється до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiдає пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези i схиляється над Лукашем.
П о с т а т ь М а в к и
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося вiд мене.
Л у к а ш
Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди).
Живи моєю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив…
М а в к а
Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.
Л у к а ш
Я душу дав тобi? А тiло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на неї).
М а в к а
О, не журися за тiло!
Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло.
Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, - стане початком тодi мiй кiнець.
Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi,
їм промовляти душа моя буде.
Я обiзвуся до них шелестом тихим вербової гiлки, голосом нiжним тонкої сопiлки, смутними росами з вiтiв моїх.
Я їм тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрiї збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодiї N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутнє, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дiї] покриває тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiняється в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Вiтер збиває бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закриває закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на
