Лісова пісня - Леся Українка
М а т и
Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй!
(Вириває серпа Мавцi з рук i дає Килинi, тая кидається на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом),
М а т и
(втiшно)
Ото менi робота!
К и л и н а
(не одриваючись од роботи)
Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала.
М а т и
(гукає)
А йди, Лукашу!
Л у к а ш
(виходить. До Килини)
Магайбi.
К и л и н а
(жнучи)
Дякувати.
М а т и
От, Лукашу, поможеш тут в'язати молодичцi.
Бо та "помiчниця" вже скалiчiла.
Лукаш береться в'язати снопи.
Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду зварю вам киселицi на полудень.
(Iде в хату).
Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.
Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах.
К и л и н а
Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається смiхом).
Л у к а ш
(i собi випростується)
Яка ти бистра!
Ось лiпше не займай, бо поборю!
К и л и н а
(кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого - побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "мiряють силу", упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає.
К и л и н а
(стоїть над ним смiючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Л у к а ш
(устає, важко дишучи)
Пiдбити - то не мацiя!
К и л и н а
Чи ж пак?
У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов'язанi бранцi.
М а т и
(з сiнешнього порога)
Ходiте, женчики! вже є полудень.
К и л и н а
Та я своє скiнчила, он Лукаш нiяк не вправиться.
Л у к а ш
Менi недовго.
М а т и
Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!
Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.
Л у к а ш
(трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов'яжи снопiв, а я пiду.
М а в к а
В'язати я не можу.
Л у к а ш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти?
(В'яже сам).
М а в к а
Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, - я не люблю її: вона лукава, як видра.
Л у к а ш
Ти її нiяк не знаєш.
М а в к а
Нi, знаю! Чула смiх її i голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
М а в к а
Нi, сього доволi.
Ся жiнка хижа, наче рись.
Л у к а ш
Iще що!
М а в к а
Нехай вона до нас у лiс не ходить.
Л у к а ш
(випростався)
А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто має в лiс ходити, хто нi?
М а в к а
(сумно, з погрозою)
У лiсi є такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, - не бачить їх нi звiр, анi людина, аж поки не впаде…
Л у к а ш
Iще говорить про хижiсть, про лукавство, - вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
М а в к а
Я, може, i сама її не знала…
Л у к а ш
Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смiє ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду мiж людьми.
Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi.
М а в к а
Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волi.
Л у к а ш
По волi ж i пiду, як тiльки схочу, нiхто нiчим мене тут не прив'яже!
М а в к а
Чи я ж тебе коли в'язати хтiла?
Л у к а ш
Ну, то до чого ж цiла ся балачка?
Дов'язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.
Д я д ь к о Л е в
(виходить iз-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
М а в к а
(тихо, смутно)
Минає лiто, дядечку…
Л е в
Для тебе воно таки журба. Я мiркував би, що вже б тобi не тра верби на зиму.
М а в к а
А де ж я маю бути?
Л е в
Як на мене, то не тiсна була б з тобою хата…
Коли ж сестра таку натуру має, що з нею й не зговориш. Я вже брався i так, i iнако… Якби то я був тут господарем, то й не питався б; та вже ж я їм вiддав сей грунт i хату, то воля не моя. Я сам пiду на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селi могла сидiти, то я б тебе прийняв.
М а в к а
Нi, я не можу… якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.
Л е в
Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лiсову. Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, - отут пiд дубом хай i поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такi були дуби, та й тiї постинали… Зеленiй же хоч до морозу, кучерявий друже, а там… чи дасть бiг ще весни дiждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на цiпок).
Мавка поволi вибирає напiвзiв'ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок. З
