Лісова пісня - Леся Українка
М а т и
(до Килини)
Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!
К и л и н а
Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.
Дивiть, уже нерано, - я боюся.
М а т и
Лукашу, ти провiв би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(поглядає на нього)
Та, май, робота є…
М а т и
Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги.
Самiй увечерi в сiй пущi сумно.
Та ще така хороша молодичка, - коли б хто не напав!
К и л и н а
Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали!
Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу!
М а т и
Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте!
К и л и н а
Нi, то я жартома…
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома?
Л е в
(удає, мов не дочув)
Га? iдiть здоровi!
(Йде собi в лiс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!
(Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi "з церемонiєю" цiлується з Килиною).
К и л и н а
(вже на ходi)
Живi бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселi будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату i засовує дверi за собою).
Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
0, я!
Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!
М а в к а
Русалко! ти нiколи не кохала…
Р у с а л к а
Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стрiне холод - стає мов камiнь. От м о є кохання!
А те твоє - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марної досади, пiд пiзнiми дощами каяття.
М а в к а
(пiдводить голову)
Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи кається вона за тiї ночi, коли весняний вiтер розплiтав
їй довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж сумує?
М а в к а
Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям.
Р у с а л к а
Чому?
М а в к а
Бо милий той - весняний вiтер.
Р у с а л к а
Нащо ж було кохати їй такого?
М а в к а
Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй вiночка i, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала.
Р у с а л к а
Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув.
(Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi).
Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.
М а в к а
(тихо, з глибокою журбою)
Так… вiн уже пролинув…
Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.
Л i с о в и к
Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..
М а в к а
(пiдводить голову)
Кого я зрадила?
Л i с о в и к
Саму себе.
Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась.
До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари!
М а в к а
Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене?
Л i с о в и к
Не всi вiнки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали.
Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi.
Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна.
М а в к а
(поривчасто встає)
То дай менi святковi шати, дiду!
Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки!
Л i с о в и к
Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, - вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.
Л i с о в и к
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою,
