Навчи її робити це - Ганна Малігон
– Тебе тільки за смертю посилати!
– Мартусю, ти не повіриш, там такий «бармен»… Шоколадка!
– Дивись, карієс не підчепи!
– Ти що – ревнуєш? – хитро всміхнулася Ліза.
– Він до тебе клеївся? – Марта нервово почала відкривати пиво брелоком від ключів і зламала ніготь. – Бляха!
– Та що ти психуєш?! Розслабся. Он фісташок не було, а він мені таки підігнав пачку.
– Ага, так я й повірила, що не було. То клеївся чи ні?
– А що я, папір, щоб до мене клеїтись? Перекинулись кількома словами, та й по всьому. Я не розумію, тобі що до того?
– Мені що до того? – роздратовано перепитала Марта. – Доки я тут помираю від спраги та потерпаю від зайвих витріщань, ти стоїш і триндиш невідомо з ким!
– Ну, Марточко, сонце, ну пробач – більше не буду, якщо тебе це так дратує! Він причепився, а я просто відморозилась, ось і все. Мабуть, краще було б тобі взагалі не розказувати! – Ліза намагалася хоч трохи задобрити Марту.
– Ні! Ти не повинна від мене нічого приховувати! У жодному разі! Я не буду ображатися, обіцяю!
Ліза вперше відчула ніяковість і… страх перед Мартою. І провину. А ще – відчуття чогось такого, що й сама не могла пояснити. То був натиск – найогидніше, що доводилось їй відчувати, і разом з тим найбажаніше у своїх варіаціях відчуття. Марта була її рятівницею. Марта була її Богом. Щось у Лізиній свідомості почало боротися, конфліктувати, сплітатися, взаємознищуватись. Так тривало хвилину. А потім…
– Я так люблю… Я люблю тебе, Марто… – Ліза мізинцем торкнулася Мартиного мізинця на знак примирення, і вони мирилися, як діти, зчепившись пальцями, волоссям, запахами…
Вони пили й розмовляли. Мовчали і слухали. Мастили одна одну, захищаючись від підступного полуденного сонця. Ніжна шкіра Лізи вперто не хотіла засмагати, тільки ставала рожевою.
– У своєму червоному купальнику ти стала схожою на креветку, – сміялась Марта. – Може, ходімо? Тобі вже, певно, досить.
– А ось і не досить. У нас якось усе навпаки. Руді зазвичай не дружать із засмагою, а брюнетки – смагляві. Не піду, доки не стану хоча б такою, як ти.
– Ну й печись на здоров’я. Тільки тоді не стогни вночі, що все болить. Ти наче вперше, їй-бо!
– Думаєш, я часто кудись вибиралася? – Ліза зняла окуляри і примружилася. – Тим паче дупою світити серед оцих тіл. Знаєш, я колись у натовпі з бридотою подумала: не люблю людей, вони ворушаться!
Марта дзвінко засміялась.
– А по-моєму, це не смішно.
– Звісно, це діагноз. Тобі треба лікуватися. Якби не я, сиділа б у своїй норі над чужими дипломками…
– Слухай, рятівнице, а де ти вчора цілий день сиділа? Чи тільки я тобі маю про все повідомляти?
– О-о-о… Я вчора таку статтю писала! Якраз моя болюча тема.
– Мужики – козли?
– Тобі тільки мужики в голові! Я писала про скандал у дитячому будинку-інтернаті для дітей з тяжкими порушеннями…
– Здається, я знаю, про який дитбудинок йдеться. Останнім часом ЗМІ виявили жваве зацікавлення щодо ситуації, яка там склалася. То знайшлися спонсори й волонтери?
– Прокуратура завершила перевірку, й було виявлено деякі адміністративні порушення. Але дітей голодом не морили. Волонтерів будуть пускати до дітей, особливо до тяжкохворих. А також відремонтують дах, побудують ще один корпус – для інвалідів.
– Ось бачиш, не все так погано!
– То так здається на перший погляд. Але ж ніхто не звертає увагу на основну проблему дитячих будинків.
– Яку проблему?
– Я знаю цю систему зсередини. І навіть спонсори тут безсилі. Їжа, догляд, медичне обслуговування – це не рятує від страшного діагнозу – порушення індивідуальної прив’язаності у дитини. Такі діти ростуть психічно нездоровими.
Ліза з підозрою подивилася на Марту. Чому вона так говорить? Виходить, що в неї теж можуть бути психічні розлади, або вона, пройшовши крізь пекло системи, змогла вистояти й не зламатися.
– У мене, на щастя, хоч деякий час був зв’язок із матір’ю, хай би якою вона не була, – продовжувала Марта, ніби вгадуючи Лізині думки.
– Але ж… деяким дітям таки вдається потрапити до прийомних батьків чи хоча б опікунів?
– Часто це трапляється занадто пізно. Через тривалу відсутність зв’язку дитини з близькою людиною відбувається відмирання тих клітин головного мозку, які пов’язані зі здатністю розуміти себе, інших та встановлювати індивідуальні взаємини. Якщо таких стосунків давно не було, то потім спостерігаються гострі проблеми з поведінкою, з чим стикаються уже прийомні батьки. Це діти, які підпалюють, утікають, крадуть, виявляють немотивовану агресію. І в нашій країні звинувачують передусім батьків. А це насправді результат утримування дитини в притулку. Потрібні кваліфіковані спеціалісти, які б могли знаходити індивідуальний підхід до кожного вихованця.
– А волонтери?
– Вони часто дублюють роботу нянь та санітарок. Завдання волонтерів – це не підтирання носів, а якраз установлення індивідуального зв’язку. Тут іще неабиякі здібності треба мати!
Ліза хотіла запитати, чи сама Марта мріяла потрапити в хорошу сім’ю і що вона відчувала там, у іншому світі, де всі ходять по шнурочку, їдять, сплять і живуть за розкладом. Але не хотілося лізти Марті в душу. Як захоче, сама розповість.
– Я бачила дітей, що в три роки важили сім кілограмів. Це страшно, – Марта дивилася в одну точку, певно, заглибившись у провалля чорних спогадів. – То були ходячі кістяки, наче з концтаборів. А деякі з них не вміли навіть ходити. Фінансові, матеріальні, людські ресурси – безсилі. Тобто не мають сенсу.
– А що має сенс? Людське тепло, так. І добре було б знайти можливість якомога більше дітей влаштувати в сім’ї.
– Або повернути.
– Тобто? Повернути туди, звідки врятували?
– Ситуації
