Навчи її робити це - Ганна Малігон

– Ти мені заздриш? – Ліза відчула, як до скронь приливає кров. – Та за мною по п’ятах ходили, наче я смертник! А знаєш, якою ціною мені далася свобода?

Ліза злякалася того, що сказала. А саме слова «свобода». Так, наче сама не зрозуміла, що мала на увазі.

– Здогадуюсь! – цинічно вколола Марта. – Мабуть, через шантаж.

– Певною мірою – так. Але тепер вони кожного дня чекають, коли ж у мене буде особисте життя, бажано з ідеальним лікарем-опікуном. А ти знаєш, як мама верещала у слухавку, щоб я нікуди з тобою не їхала? А як вони зреагували на…

– На що?

– Та неважливо. – Ліза почала вже думати, як би краще змінити тему.

– Ні, ти вже говори, коли почала. Вони не хотіли ніяких квартирантів, так? Тим паче квартиранток?

– Я цього не сказала.

– Ну, Лізо, я ж не дурепа. Коли хочеш, можу хоч сьогодні виїхати.

Ліза сумно глянула на порожню пляшку – пиво швидко закінчилося. Вона не знала, що відповісти Марті. Але знала точно, що не готова припинити стосунки з нею.

– Я не зможу без тебе, Марто! Живи зі мною скільки завгодно. Якщо батьки збунтуються, винаймемо квартиру. Ми потягнемо, правда ж.

– Та куди ж ми дінемось! – Марта хотіла обійняти й притиснути Лізу, але, озирнувшись довкола, зупинилась. Натомість провела пальцями по Лізиній щоці. – Ти така щаслива, Лізко! Ти дурненька, нічого не розумієш…

– А що потім трапляється з ними?… – спитала Ліза майже пошепки, ніби збиралася почути таємницю.

– З ким, кицю моя?

– З дітьми, тими худенькими, які лишаються. І ростуть там, у «системі».

– Багато з них не може адаптуватися у відкритому світі й закінчують життя в закритих психоневрологічних закладах.

Вони сиділи, длубаючи ногами пісок. Кожна думала про своє. Ліза хотіла запитати в Марти про матір, але знову не наважилася. Марта жувала фісташки й дивилася, як верескливі діти з розгону стрибають у річку, а їхні батьки на березі глушать горілку, закушуючи шашликом. У воді ненаситно цілувалась якась закохана парочка, і Лізі теж захотілося зайти у воду. Просто взяти Марту за руку і теж так безсоромно цілуватися. Тіло її горіло. Нахабний голуб, почувши запах фісташок, підійшов близько до дівчат і, мабуть, не хотів відступати без поживи. Ліза плеснула в долоні, та це не допомогло.

– Марто, давай уже збиратися, я спеклася остаточно.

– Та чого ж ти їх так боїшся, врешті-решт!? – Марта кишнула на голуба, пожбурила в нього камінцем, і він неохоче дислокувався до сусіднього покривала.

– Я не боюсь, мені гидко!

Лізі на мить здалося, що вона змерзла – аж до самого серця.

– Ну, пірнемо наостанок! – скомандувала Марта.

Ліза погодилася, і вони побігли до води, здіймаючи бурю піску, як діти. На них сердито озиралися лежачі «пляжники».

Марта в минулому житті була фонтаном. Або вогнем. Але, попри внутрішню стихійність, її охайність вражала. Ще першого дня вона попросила виділити їй невеличку шафу, і всі її нехитрі речі відразу рівненько розмістилися на полиці вгорі. Дещо вона повісила на вішаки. Одягу в Марти було небагато, а більше всяких шкатулочок, мішечків казна з чим, книжок, блокнотів та якихось папок. І дві нижні шухляди, які Ліза залюбки їй звільнила від свого мотлоху, якраз заповнилися Мартиними дрібничками. Але то були недоторканні штучки. Ліза не хотіла нічого в неї випитувати. І в паспорт їй не заглядала. Тим паче не порпалась у речах. Сама здивувалася своїй наївній довірі. Але якось зловила себе на думці, що буде, як Марта коли-небудь захоче піти. Жила ж якось без неї. А тепер, випадково прокидаючись уночі, вона завжди торкається Мартиної спини або плеча – і, впевнившись, що вона поряд, заспокоюється й засинає. З того часу, як вони почали жити удвох, Лізу перестали лякати аноніми. А може, ніхто й не лякав її? Може, то були лише збіги? І якби в її житті не з’явилася Марта, вона б потрапила до психлікарні.

Їхні спільні дні були схожими на кадри кінострічки. Ось виходить із лазнички задоволена, як левиця, Марта, і теплі краплини стікають вниз її бронзовою шкірою. Але чорні босоніжки на непристойно високих підборах натякають на те, що левиця не проти погратися. Вона любить ходити голою і навіть увечері не дивиться, чи закрите гардинами вікно. Їй байдуже. Під впливом вологи її волосся стає геть кучерявим. Ліза сидить на розкладеному дивані, обіпершись спиною об стіну, тримає тарілку з полуницями. Марта підходить, сідає поряд і… в її руках раптом з’являються китайські палички.

– Марто, ти збоченка!

– Витончена збоченка! – каже Марта, стискаючи паличками соковиту полуницю.

Підносить собі до губ, облизує. Потім пропонує Лізі. Але Ліза вже звикла до таких ігор. Вона намагається вихопити полуницю, щоб з’їсти, а Марта не дає – дражниться. Врешті, коли Ліза таки затискає зубами напіврозчавлену ягоду, червоні цівки біжать її підборіддям і скрапують за пазуху. Марта заводиться, не витримує й одним порухом зриває з Лізи легенького халатика, починає злизувати сік із ніжних, збуджених груденят, хай не надто пишних, але чутливих.

– Марто, що ти робиш зі мною… Зупинись, Ма… – Ліза захлинається гарячими хвилями задоволення, що підступають звідусюди, душать хаотичні зародки слів, зривають дихання, обпікають губи і напружені, ніби перед вибухом, темні пуп’янки на грудях… Раптом жар охоплює її всю, концентруючись поміж стегнами, оскаженіла Марта лиже, кусає, смакує її збуджене тіло, і Ліза вже не може більше стримуватись… – Зупини-и-и-ись… я прошу тебе… Марта невблаганна. Вона зривається з місця, знаходить пасок на стільці, швидкими рухами намагається зв’язати Лізі руки:

– Мовчи, мовчи, моя солодкаво-солоненька Лізонько!

Вона боляче натискає коліном Лізі між ніг, і Ліза, вигинаючись, уже не стогне, а дико, по-чаїному, верещить – чи то від