Престиж - Крістофер Пріст

партнерства (Елборн нещодавно вийшов на пенсію) він не розкрив жодного чужого секрету — ні мені, ні іншим фокусникам. Було би божевіллям сумніватися в його відданості. Томас був уродженцем Лондону — він виріс у районі Тоттенем. Одружений, хоча не мав дітей. Мій помічник був значно старшим за мене, але мені так і не вдалося з’ясувати точну різницю у віці. Коли я почав виступати з Олів Вескомб, йому було близько сімдесяти.

Рішення найняти Олів Вескомб визріло в перші ж миті знайомства. Вона була не надто високою, без зай­вої ваги. Мала гарне струнке тіло. Я оцінив її пряму гордовиту поставу і виразні риси обличчя. Американка за походженням, Олів не позбулася акценту, властивого, за її словами, жителям Східного узбережжя, попри те, що вже кілька років жила й працювала в Лондоні. Стараючись триматися невимушено, я представив її Томасу Елборну та Джорджині Гарріс, після чого спитав, чи може вона показати якісь рекомендації. Наймаючи персонал, я надаю великого значення рекомендаційним листам: схвальний відгук від ілюзіоніста, якого я знаю і поважаю, неодмінно допоможе претендентці отримати посаду. Олів мала при собі дві рекомендації. Одну дав невідомий мені фокусник, що виступав на курортах Сусcекса й Гемпшира. Натомість друга була підписана Жозефом Буатьє де Кольта — одним із найвидатніших ілюзіоністів того часу. Зізнаюсь: я був вражений. Я передав рекомендацію де Кольта Томасу Елборну, бажаючи подивитися на його реакцію.

— Як довго ви працювали з мсьє де Кольта? — поцікавився я.

— Лише п’ять місяців,— відказала вона.— Мене найняли на період європейських гастролей. Потім ми попрощалися.

— Ясно.

Після цієї розмови працевлаштування дівчини стало простою формальністю, але я все одно мав перевірити її здібності. Саме тому Джорджина була присутня на співбесіді. Неприпустимо вимагати у претендентки — навіть такої досвідченої, як Олів Венскомб,— демонструвати свій талант без нагляду «дуеньї».

— Ви принесли із собою костюм для репетицій? — спитав я.

— Так, сер, звичайно.

— Тоді будьте люб’язні…

За кілька хвилин Олів вийшла в облягаючому трико. Томас супроводив її до нашого реквізиту і попросив прибрати відповідне положення в одному з ящиків. Поява молодої квітучої жінки з начебто порожньої шафи — один із стандартних ілюзіоністських трюків. Для більшого ефекту асистентка має сховатися: що меншим є потаємне відділення, то дивовижнішим буде результат. Важливу роль відіграє сценічний костюм — яскрава простора ­сукня зі стрічками, розшитими блискітками, що переливаються у вогнях рампи, підсилить враження. Одразу стало очевидно, що Олів добре розуміється на механізмах. Спершу Томас відвів її до нашого «Паланкіну» (ми використовували його рідко через те, що трюк набув значного поширення), і вона, миттєво здогадавшись, де містилося потаємне відділення, хутко залізла туди.

Потім ми з Томасом попросили її виконати «Ярмарок суєти» — ілюзію проходження крізь дзеркало. Це доволі простий трюк, але він вимагає від асистентки спритності й доброї координації рухів. Хоча Олів попередила, що ніколи не виконувала цей номер на сцені, вона зігнулася і з похвальною швидкістю пройшла крізь дзеркало, щойно ми пояснили їй особливості функціонування механізму.

Залишилося перевірити відповідність її фізичних даних нашій апаратурі, хоча ми з Томасом були готові підігнати деякі прилади під неї, якщо вона буде зависокою. Даремно ми хвилювалися. Коли Томас допоміг їй розміститися всередині ящика, призначеного для номера «Страта принцеси» (більшість асистенток страждали через надзвичайну тісноту і необхідність заклякати на кілька хвилин у незручній позі), виявилося, що Олів легко заходила й виходила звідти. Вона запевнила нас, що не відчуває незручностей і може терпіти скільки завгодно.

Зайве казати, що Олів успішно подолала всі випробування, після чого я офіційно найняв її і призначив середню зарплату, передбачену для такої посади. Впродовж одного тижня ми відрепетирували всі номери з моєї програми, що потребували її участі. Невдовзі Джорджина вийшла заміж і звільнилася, а Олів стала моєю постійною асистенткою.

XXIII

Як чудово у мене вийшло! Я описав події спокійно, точно й професійно. Ну що ж, я виклав офіційну версію знайомства з Олів, а тепер дозвольте мені, згідно з нашою Угодою, додати дещо важливе, незаперечну істину, яку я донині приховував від найближчих і найдорожчих людей. Олів мало не пошила мене в дурні, буде справедливо, якщо я розповім правду.

Звісно, Джорджина не була присутня на співбесіді. І мене там не було. Томмі Елборн перебував у студії, але він, як завжди, тримався подалі. Відверто кажучи, ми залишилися на самоті.

Я спитав Олів про трико, а вона сказала, що не принесла його. Дивилася мені у вічі. Запала довга мовчанка. Я думав над тим, чи розуміє вона, що це означає. Усі претендентки знають, що зняття мірок і різні випробування — обов’язкова умова. Вони завжди приносять із собою костюм для репетицій.

Утім, Олів була винятком із цього правила.

— Любчику, мені не потрібне трико,— сказала вона.

— Тут немає дуеньї, дорогенька,— мовив я.

— Тоді ти її заміниш!

Вона блискавично скинула одяг. Те, що було під ­сукнею, більше пасувало до будуару. Її білизна була нескромною, не надто облягала, була незручною для роботи. Я повів Олів до «Паланкіну». Вона чудово знала, як це працює і в якому відділенні треба ховатися, але все одно попросила мене підсадити її. Тобто я мав торкатися її напівоголеного тіла! Все повторилося, коли я показав їй реквізит для «Ярмарку суєти». Проходячи крізь потаємні двері, вона прикинулася, ніби спіткнулася, і впала в мої обійми. Співбесіда закінчилася на канапі у віддаленому кутку майстерні. Томмі Елборн непомітно пішов, а ми навіть не звернули уваги. Хай там як, але потім ми його не бачили.

Усе інше відповідає дійсності. Я зробив Олів моєю асистенткою, і вона швидко навчилася користуватися апаратурою і виконувати всі трюки, що вимагали її участі.

XXIV

Мої виступи традиційно починаються з фокусу «Китайські кільця». Мені надзвичайно приємно виконувати цей номер, і глядачам теж подобається незалежно від того, чи бачили вони його раніше. Кільця яскраво сяють у вогнях рампи й мелодійно дзенькають; руки фокусника ритмічно рухаються, з’єднуючи й роз’єднуючи ланцюг, поки публіка, неначе загіпнотизована, спостерігає за ним. Цей трюк неможливо розгадати. Єдиний спосіб розкрити секрет — підійти впритул до виконавця і вихопити в нього кільця. Таке видовище завжди чарує, електризує аудиторію, створює таємничу й дивовижну атмосферу.

Трохи згодом я виштовхую вперед «модерновий ящик», який стояв у глибині сцени. Приблизно за один метр від рампи я розвертаю під таким кутом, аби із зали можна було розгледіти бічні стінки й задню панель. Я демонстративно обходжу ящик — мої ноги чудово видно між сценою і дном. Глядачі вже переконалися, що позаду ніхто не ховається; тепер вони можуть пересвідчитися, що внизу теж нікого немає. Я відсуваю засув і показую задню панель, внаслідок чого весь ящик постає як на долоні. Публіка бачить, як я проходжу туди й назад і знову зачиняю задню панель. Дверцята залишаються відчиненими, а я удаю заклопотаність, даючи людям можливість зазирнути якнайдалі. Утім, там немає нічого цікавого: як і належить, ящик є цілком порожнім. Я захряскую дверцята, обертаю ящик на роликах і вчергове відчиняю дверцята. Усередині виявляє­ться молода дівчина, одягнена в пишну сукню. Ледве вміщаючись у тісному відділенні, вона усміхається глядачам і посилає їм поцілунки рукою. Зрештою дівчина