Червоний. Без лінії фронту - Андрій Кокотюха

– Дякуйте, що не вас!

– Отак! – Калюжний зробив кілька кроків назад. – У такому разі перепрошую, та змушений вимагати звинувачень для себе! Нехай арештовують мене разом з іншими!

– Не йдеться про жоден арешт! Студентів ліцею викликали для розмови!

– Ось і мене викликайте!

– Пане Калюжний, не робіть дурниць! Хіба не бачите, що я останніх сил докладаю, аби не звільняти вас за ваш дурний учинок! Розумію ваш емоційний стан, ви втратили друга…

– Позбавлю вас клопоту, пане Варго! Від цієї хвилини я вже тут не працюю! Вважайте мене вільним від справ ліцею – і хай тепер арештовують!

Поки сварка тривала, народ поволі заспокоювався. Тепер ліцеїсти перемішалися з поліцією, оточили куратора й регента та слухали суперечку. Офіцер відійшов, став так, щоб зі свого місця бачити кожного, і терпляче чекав на розв’язку. Цивільні взагалі трималися так, аби менше звертати на себе увагу. Тож заява Мар’яна Калюжного пролунала в повній тиші. Варга завмер із розкритим ротом, шукаючи відповідь.

Але тут різкий вигук «там! там!» змусив усіх подивитися на велике прямокутне вікно. Потім студенти, переважно поляки, миттю обліпили підвіконня. Коли цивільні зникли, я не помітив. Офіцер голосно вилаявся, крутнувся на підборі чобота й поспішив до виходу. Інші поліціянти побігли за ним, забувши, для чого приходили. Куратор лишився на місці, зараз стояв з Калюжним плечем до плеча, ніби чоловіки не лаялися хвилину тому, а були справжніми друзями.

Ми троє теж відійшли від гурту.

Стали окремо.

Й затамувавши подих дивилися, як із неба повільно, мов сніжинки в тиху різдвяну ніч, падають листівки.

Побачити Червоного на даху можна було з вулиці.

Ми вибігли за Варгою й Калюжним, разом із нами поквапилося ще кілька українців, потім доєдналися поляки, бажаючи стежити за видовищем наживо. За коротку мить ораторіум спорожнів, а ліцейський дворик та прилегла до нього вулиця заповнилася цікавими.

За весь час навчання я не знав, як можна пробратися з горища на дах. Нічого складного насправді в тому не було. Питання в іншому: виявляється, Данило для чогось вивчив цей шлях, щойно прийшовши до ліцею. Інакше як пояснити швидкість, із якою він вислизнув через інші двері, забіг нагору, витягнув сумку з листівками зі сховку й переліз на дах. Для цього слід бодай один раз пройти цим маршрутом.

Уже потім, за півроку, коли крайова референтура відправить нас на вишколи в лісові табори, дізнаюся: підпільник найперше має вивчити місцевість, на якій діятиме, передбачивши всі можливі й навіть неочевидні шляхи відступу. Навряд Червоного хтось учив такого раніше. Йому підказала природна чуйка, не інакше.

Лишалося тепер повірити: Данило знає, як злізти з даху й не дати себе впіймати.

Зараз він стояв, знайшовши точку опори, розкидав листівки неквапно, наче сіяв зерно, й при цьому мовчав. Справді, що тут скажеш, дійство самодостатнє. Зате глядачі знизу старалися. Хтось підбадьорював, вигукуючи гратуляції, хтось лаявся й вимагав злазити, хтось обзивав дурнем. Та листівки піднімали всі, хто бачив. Спершу поліцейські намагалися видерти аркуші в людей, але скоро облишили марудну справу. Хіба офіцер гучно погрожував усякому, хто зберігатиме й поширить подібне, кримінальною відповідальністю. Утім, на поліцію в той момент мало зважали.

Боковим зором я зачепив серед людей дивну постать. Невисокий чоловік років за п’ятдесят, у довгому синьому пальті, до блиску наквашених черевиках – і це попри жовтневу грязюку – та в крислатому капелюсі. Такі носили гангстери в американських фільмах, час від часу ми навідувалися в кіно, чомусь саме Дорош дуже любив про бандитів. Чоловік мав також тонкі вусики, які періодично підкручував. Мою увагу привернув не лише дещо екзотичним виглядом. Він був єдиним, хто посеред гармидеру зберігав цілковитий спокій, ніяк не реагуючи на видовище. За листівкою не бігав, ступив трохи вперед, дочекався, поки одна сама впаде до ніг, нахилився, уважно придивився, потому склав учетверо, до кишені поклав аж надто делікатно, ніби щось крихке. Геть не пішов, далі мацав очима то Червоного, то людей у натовпі. Коли погляд схрестився з моїм, я похапцем відвернувся. Але ще якийсь час здавалося: чоловік у капелюсі свердлить мені потилицю.

Тим часом на даху вже з’явилося троє – ліцейський сторож, поліціянт у формі й один із уже знайомих цивільних. Побачивши їх, Червоний розвіяв останній стосик листівок, потім жбурнув у переслідувачів порожню сумку. Сторож ліз першим, сахнувся, втратив рівновагу й замалим не полетів донизу, якби поліцейський вчасно не подав руку. Невеличка колотнеча виграла для Данила трохи часу – він, мов досвідчений акробат, посунув гребенем, а діставшись до краю даху, обережно присів, потім – ліг на живіт і приготувався ковзати.

Невеличкий трюк викликав нову хвилю оплесків. Офіцер вийшов наперед, грубо розштовхуючи людей, очистив собі таким чином місце, витягнув із кобури револьвер, гаркнув:

– Злазь, курва твоя мама!

– Та злазить же! – бовкнув хтось із натовпу.

Офіцер грізно озирнувся, видивляючись зухвальця, але плюнув, повільно підніс руку й почав шукати цівкою мішень. Де не взявся Калюжний, штовхнув плечем, і офіцер таки стрельнув, але не влучив, куди цілився.

Цієї миті Червоний розтиснув пальці та зник з очей.

– Напад на поліцейського! – вигукнув офіцер, хапаючи регента за лікоть. – Так не пройде, пане Калюжний!

– Тут людно, мене штовхнули! – відрубав той. – Але воля ваша, беріть! Ну, де кайдани? Доведіть факт нападу, я стану перед судом!

– Jebie to wszystko!

Лайливу фразу офіцер адресував не персонально регенту, а всьому дійству загалом. Заховавши револьвер, рушив через двір, на ходу віддаючи поліцейським накази. Чоловік у капелюсі вже розчинився, та й цікаві поволі почали розходитися: видовище скінчилося. Скоро у дворі лишилися тільки ми троє і пан регент.

– Пощо ви це зробили? – раптом запитав Калюжний.

– Ми? – здивовано перепитав Дорош. – Ми не робили нічого.

– Данило Червоний, ваш товариш. – Регент кивнув на порожній дах. – До речі, вашу трійцю я запримітив ще раніше.

– Що поганого в дружбі? – поцікавився Зенко.

– Зле, коли гинуть близькі друзі, пане Лісовський, – почули у відповідь. – Але ви троє тримаєте себе не як друзі. Тобто не лише як друзі.

– Про що ви говорите, пане регенте?

– У вас вигляд змовників, пане Дороше, трійці молодих та ранніх, котрі щось задумали і яких аж пре винести таємницю на люди. Дивуюся, як вами ще не зацікавилася таємна поліція. Хоча, може, й зацікавилася. Тільки таємно, як уміє.

– Акція Червоного ніким запланована не була, –