Червоний. Без лінії фронту - Андрій Кокотюха
Проте мій розрахунок повністю виправдався. Усі учасники, включно з Червоним, на той момент уже були в управі. Побачив хлопців у довгому коридорі, але ніхто нікому не встиг мовити й слова. Нас розвели по одному в окремі кабінети, де слідчі взяли в кожного покази щодо вчорашнього інциденту. Згодом, коли вже відпустили, дізнався: не змовляючись, ми говорили те саме. Навіть Данило, хоч не з нашої компанії, засвідчив – хлопці-українці активної участі в бійці не брали, намагалися розтягнути бійців, заспокоїти людей, навести хоч якийсь лад. Про себе ж пояснив: бійки не починав, захищався від нетверезого відвідувача, котрий із доброго дива почав чіплятися до нього. У своїх словах крамоли не бачив. Бо ж справді, не лише поляки клали життя в боротьбі за власну незалежність.
Червоному вдалося викрутитися ще й завдяки адвокатові – українцю. Кременець маленький, ми всі трошки знали цього пана Стефана Дубового. Завжди був присутній у судах, де слухали справи про звинувачення українців. Декого витягнув, але ще частіше вдавалося домогтися зменшення кари, аж до виплати чималого штрафу. Гроші знайдуться, зате людина лишиться на волі. З віком, укотре повертаючись до молодих років, дедалі більше переконуюсь: пан адвокат у подібних випадках зводив історію до банального хабара позивачеві – і всіх усе влаштовувало.
Того разу поява Дубового все ж збентежила. Звідки він дізнався про бійку Червоного з сином свого колеги, адвоката Ямбора, було загадкою для всіх нас. Але саме Дубовий уладнав справу.
– На пальцях пояснив слідчому, чому не варто дражнити гусей, – сказав Данило, коли ми вже зустрілися гуртом після поліції. – Адвокатський синок був п’яний і насправді поліз битися першим, поводив себе агресивно. Історія швидше потрапить у газети, якщо мене судитимуть. А журналісти розпишуть усе в яскравих барвах, на користь Ямборам воно точно не піде.
Поговорили ми коротко. Червоний вийшов з управи останнім, ми ж не пішли далеко, зібралися й чекали на нього. Потім Дорош гукнув, той підійшов, і це мало вигляд, мовби робить нам послугу. Вирішив обмежитися короткою розмовою й піти собі геть, але Юрко не спішив прощатися.
– Чекай. Може, прогуляємося?
– Маю свої справи, – відповів Червоний сухо.
– Чоловіче, нас маринували добру половину дня. Зараз глибоко по обіді. Які б справи в кого не були, усе пересувається на завтра чи ще на колись. Будь мудрим, подумай.
– Ну, і де погуляємо? – мовив Данило після короткої паузи.
Поки думав, я відчув на собі його погляд. Не знаю, чи мали Юрко із Зенком подібні відчуття. Але Червоний швидко й пильно обмацав очима кожного, наче обшукав, як поліцейські під час затримання. На мене до того моменту ще ніхто так міцно не дивився.
– Є місцинка затишна, – підморгнув Дорош.
Червоний знизав плечима, що мало означати: чорт із вами, гайда.
До нашого місця на Боні йшли мовчки. Точніше, усю дорогу мовчав лише Червоний. Ми натомість ділилися враженнями від допитів, і здавалося, що Юрка неабияк тішила ця історія. Він, потенційний борець із режимом, навіть хотів потрапити за ґрати. Щоправда, ненадовго, сидіти в тюрмі не збирався. Просто сам факт свого затримання сприймав як щось романтичне й небезпечне водночас. Мовляв, дурні поліціянти схопили його, бунтівника, й відпустили, так і не зрозумівши, яка велика рибина вислизнула з рук.
Опинившись під залишками замкових мурів, Дорош відразу взяв бика за роги.
– Нам такі, як ти, дуже потрібні, – сказав він Червоному.
Той, здавалося, зовсім не здивувався. Засунув руки глибоко в кишені пальта, трохи розставив ноги, ледь підняв голову, виставивши вперед гостре підборіддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосіб дивиться на нас ізгори вниз.
– Кому – нам? І які – такі?
– Ми – таємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.
– Цікаво. – Це прозвучало підкреслено ввічливо. – Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?
– Наша. – Юркові помітно підлестило.
– Значить, боротьба – клеїти листівки, – зітхнув Данило. – А далі?
– Що – далі? Будуть нові листівки. – Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось: – Нас уже шукає поліція.
– Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, – спокійно мовив Червоний.
На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнем – попектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив:
– Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.
– Коли так, пощо вам я?
– Люди потрібні, – повторив Юрко, заводячи розмову в коло.
– Ти, значить, тут старший.
– Я! – підтвердив Дорош вигуком.
А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактично – нашим керівником.
Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:
– Хлопці не проти?
– Не проти – чого?
– Що ти в гурті за головного.
Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:
– Так.
Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розв’язанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвиг – розбити писок п’яному поляку.
– Отже, ти відповідаєш, – мовив тим
