Вакансія для диктатора - Сергій Батурін
На капітані ж були високі англійські черевики Panther фірми Magnum — хоч і не військового зразка, але зручні та міцні, такими користуються медицина катастроф та рятувальні служби.
Потім він поклав на дно човна автомат, прикривши його старою куфайкою, вбрався у плащ, почекав, поки те саме зробив «Ільїн», заховав його взуття у дещо схудлий після двох прийомів їжі наплічник, відштовхнув суденце від берега, завів мотор і взяв курс проти течії, тримаючись попід берегом. Глянути збоку — точно двоє рибалок поспішають на ранкову ловлю. Хоча двигун був слабосильний, але й човен — плоскодонний, тому йшов досить легко й скоро. Лівий берег Матері-ріки, — крутий, зі скельними виходами, порослий віковими соснами, нависав над водою, і невеличка посудинка з двома брезентовими постатями у гостроверхих каптурах губилася попід його громаддям, а торохтіння мотора розсипалося горохом між урвищ та скель, перекривлене багато разів оманливою луною так, що й непросто було розібрати, де скрекоче.
— На цих ночвах далеко не заїдеш, — сказав мовчазному «Ільїну» капітан. — Утім, нам не до Америки пливти, лишень кілометрів з десять.
— Так там же... — здогадався «Віктор Іванович», і замовк, обірвавши фразу.
— Атож, місто Білоскельськ, — підтвердив Юрій.
— Там же нічого, крім причалу, нема: ані залізничної станції, ані автовокзалу — нічого! — підозріло глянув на Кондрашова супутник. — Нащо ми туди пливемо?
— Станція є, точніше — платформа, електропоїзд раз на добу ходить. На залізничних станціях та автовокзалах нас, можете бути певним, вже чекають спеціально підготовлені люди, навчені не сумніватися, коли тиснуть на спусковий гачок. Тому дуже добре, що в Білоскельську нічого такого немає, менше шансів з ними зустрітися, — урезонив «Ільїна» Юрій. — Хоча на місці наших супротивників я би показав наші фото усім дільничним, патрульним та постовим поліцейським, а також усім двірникам і бабусям, що біля парадних сидять. Я наказав би на всіх стовпах розвісити наші фото й демонстрував би їх по телебаченню у кожному випуску новин. Хоча, вас-то чого показувати? Вас тисячу разів усі в телевізорі бачили. Тож добре, що там всього того нема. Зате там є маршрутка на аеродром «Шанський», що належить місцевому аероклубу, а на ньому — літаки. Звісно, не аеробуси, літають нижче й повільніше, але деякі за один переліт покриють майже половину відстані до потрібного нам пункту призначення. Вам же до Невська?
«Ільїн» нічого не сказав, тільки похитав головою. Він сидів мовчки, думаючи, що без Кондрашова, який знав тут кожен кущик, кожне закуток, йому було би непереливки. Та, мабуть, вбили би ще вчора в лісі біля кар’єра. Як вчасно капітан з’явився зі своїм автоматом (як він його назвав — «Вихор»?), зі своїм старовинним всюдиходом, зі своєю халупою та цим човном. Думки ветерана, що віддав не один рік свого життя спецслужбам, переключилися на інше: а який інтерес цьому Юрієві допомагати людині, що опинилася в такій ситуації, — і без його втручання практично приреченій? Який сенс йому, капітанові державної охорони, влазити у великі політичні ігрища, втрачаючи все? Примарна надія піднестися по службі в разі успіху? Комплекс Наполеона, котрий він старанно приховує? Навряд чи. Не схожий він ані на закомплексовану людину, ані на авантюриста, готового відчайдушно наосліп кинутися в небезпечні пригоди. Щось тут не те. А мотив же якийсь є. Треба бути з ним насторожі. Все одно іншого компаньйона поки немає. Може, і проясниться кінець кінцем. А якщо все вирішиться позитивно, що ж — дамо людині можливість проявити себе на більш відповідальних посадах у більш високих чинах.
Тим часом Кондрашов додав газу й почав по діагоналі, проти досить сильної течії, перетинати фарватер великої ріки. Добре хоч, що тут вона не надто широка, до верхів’їв не так уже й далеко, а в пониззі, розповідають, деінде іншого берега не видно! Його попутник задум зрозумів: там, за вигином ріки, вже починався Білоскельськ, і стерновий не хотів перепливати річку на виду в усього міста...
Marine 13 ткнувся носом у берег поряд із кількома старими, ще радянського зразка, дюралевими «Казанками». Капітан припнув човна до причалу ланцюгом із навісним замком, забрав вудки, заховав автомат під просторим, як балахон, плащем, надів наплічника й кивнув головою «Ільїну»: мовляв, ходімо. Добре хоч, що на вулиці було похмуро, збирався дощ, тому на двох рибалок в плащах з каптурами, що майже закривали обличчя, ніхто не звертав уваги. Та й рибалки в цих краях не були дивиною: роботи останніми роками ставало все менше, майже половина чоловіків промишляли браконьєрством під виглядом риболовлі, траплялися й заїжджі риболови — хто на них звертатиме увагу. Влада на такі промисли населення дивилася крізь пальці: не надто нахабніють, то й добре, адже це — хоч якесь заняття, бо коли народові нема до чого взятися, йому таке на думку спадає — ховайся в жито!
Це був, мабуть, найбільший будинок в Білоскельську — справжня міська дев’ятиповерхівка з вісьмома парадними, побудована у середині вісімдесятих років минулого століття. Поряд — кілька стандартних п’ятиповерхових «хрущовок». А довкола сотні невеличких будиночків приватного сектора. Багатоквартирні будинки зводив колись завод низьковольтних автоматів, на котрому й працювали більшість тутешніх мешканців. Кілька років тому підприємство збанкрутіло, і це виявилося важким ударом для міста. Звісно, хтось із городян працював на ГЕС, що була вище по ріці, хтось — на заводі бетонних виробів, але основна маса працездатного населення враз утратила роботу. Найактивніші зайнялися торгівлею та наданням послуг, багато хто — браконьєрством, а більшість заходилася тупо пропивати не надто щедру допомогу з безробіття, і всі разом — ненавидіти місцеву владу й винуватити її в усіх негараздах. Перші ознаки занепаду вже кидалися у вічі: дороги почали розбиватися, поребрики, бордюри, лавки й дитячі майданчики вже кілька років не фарбували. В місті зникли урни на вулицях, зате з’явилося сміття. Особливо безрадісно виглядали зупинки громадського транспорту, котрі якось враз облупилися й пошарпалися, і на їхньому тлі неприродно яскраво
