Вакансія для диктатора - Сергій Батурін
— Перевал. — Він додав швидкості й пояснив. — Це тут, згори, світло, а там, знизу, незабаром почнуться сутінки, а нам завидна треба приїхати, бо фари вмикати небажано.
«Ільїн» упіймав себе на думці, що навіть не знає, куди вони їдуть. А якби й знав, що б це змінило? Почався схил, такий само положистий, як був підйом, «Вілліс» підминав під себе кілометри ґрунтовки, як молодий, викидаючи на поворотах з-під протекторів шин на узбіччя цілі відра землі. Автомобіль був доглянутий дуже любовно: ніде ані подряпинки, усе, що треба, блищить, он навіть на баранку чохол з натуральної шкіри зроблений, а доведеться ж Кондрашову його кинути, надто вже примітна машина, в орієнтуваннях точно вже фігурує.
А той накручував кермо й розмовляв зі своїм ретровсюдиходом, як з живою істотою:
— Давай, друже, давай, вже небагато залишилося...
Хоча, яке там ретро? Це, радше, хот-род — вдосконалений та модернізований за останнім словом техніки старий автомобіль.
Кондрашов звернув на якусь стежину й повів повільніше, потім з’їхав на напівзарослу стежку — «Віктору Івановичу» вона взагалі видалася звірячою тропою — і ще хвилин п’ятнадцять простував нею — уже в сутінках. Безмежний водний простір відкрився раптово — здавалося, підняли, як в театрі, завісу — аж ось вона, Мати-ріка, могутня сибірська водна артерія. Одна з найдовших, якщо брати з притоками, і найбільш повноводих рік світу. Митцями оспівана: то Шантарою її назвуть, то — Великим Потоком, а найбільший приток її — Угрюм-рікою. Утім, Юрій не лише не виявив захвату — не звернув на неї жодної уваги. Так у нас, у людей, трапляється: ми звикаємо до величного видовища й шокуємо тих, хто бачить його вперше, своїм байдужим ставленням до нього.
«Вілліс» підкотив до чималого сараю з почорнілих від часу обаполів біля рубленої хатки на крутому березі. Юрій витяг з кишені ключа й відкрив навісного замка. Попросив «Ільїна» вийти з машини, загнав авто всередину. Відкрив хату і запросив гостя, пояснивши:
— Це від другого діда, по мамі, так би мовити, спадок.
— Тоді це місце незабаром вирахують і сюди прийдуть, — сказав той.
— Не так скоро, як їм хотілося б. Я ніяким боком в жодному документі... Тут за радянських часів риболовецька артіль була, а дід був у ній головою. Називався красиво, тільки він сітки разом з усіма тягав, а крім того ще й папери оформлював. За доплату, звісно. А тут в них щось на кшталт бази було. Потім постаріли рибалки, повимирали. Артіль ліквідували, а хата із сараєм залишилися — нічиї. Ні в кого не на балансі, і ніхто лапу не наклав: майно абияке, від цивілізації далеко, дороги нема, будуватись незручно. Так ми сюди на риболовлю їздили: спершу з дідом, потім я один.
Він запалив грубу, сходив до криниці по воду, поставив чайника на вогонь і приніс з машини тактичного наплічника з цупкої камуфляжної тканини:
— Хай там що, а ми перекусимо, чайку поп’ємо.
«Ільїн» уважно огледів приміщення: навряд чи тут колись жили цілий рік, а от сезонно, під час путини, артіллю — може бути. Ліжок немає, лише чималий настил попід стіною — покотом після зміни з десяток людей вмоститься. Пічка добротна: і їжу готувати, і навіть хліб пекти згодиться, з меблів — білий саморобний буфет із посудом, нефарбований дерев’яний стіл та дві лави, а за вішаки для одягу правили заіржавілі цвяхи, що стриміли зі стіни.
А капітан хазяйнував біля столу: дістав з буфету нехитрий посуд і ополоснув його, витяг з наплічника військові сухі хлібці, бляшанку свинячої тушонки, чай у пакетиках, пресований рафінад, банку згущеного молока, пакет бубликів-сушок...
«Щось він підозріло добре приготувався, — насторожився попервах «Ільїн», але потім здогадався: там не було жодного продукту, покладеного сьогодні, нічого, що могло б зіпсуватися, геть усе довгого зберігання. — Це ж тривожна валізка, яка є в кожного офіцера. Капітан схопив цього рюкзака, бо на перший випадок там було все зібране»... Чоловіки накривають стіл без витребеньок: банки й упаковки повідкривав, ніж та дві ложки поклав, чай заварив — усе, прошу до столу! Їв Кондрашов спокійно, не поспішав, хоча видно було, що зголоднів, як вовк. «Це добре», — подумав чогось «Ільїн» і взявся за їжу.
Поки тривали перестрілки з погонями, поки нервова система була напоготові, «Віктор Іванович» не відчував утоми. А тепер, наситившись та випивши чаю, відчувши тепло від пічки, він усвідомив, як стомився. Як на те, по даху зашелестів дощ, що збирався вже кілька годин, і очі почали злипатися самі.
— Ви приляжте на настил та поспіть, а я почергую, — запропонував капітан.
— А ти?
— А потім я посплю, а ви побудете на варті. Ось, візьміть наплічника під голову.
«Ільїн» із задоволенням витягся на дошках старого настилу, підклавши під потилицю камуфляжний рюкзак. «Шкода, що не можна взуття скинути», — встиг подумати і провалився у чорну порожнечу глибокого сну.
7.