Вакансія для диктатора - Сергій Батурін

ще вище. Судячи з усього, щось у них йде не так, як вони задумали, — он як колотяться: і губернатор тут, і якісь мордані з лампасами, і цивільні з незапам’ятовуваними лицями — мабуть, зі служби федеральної безпеки. В тому, що Ваніна зроблять в усьому винним або одним із винних, у неї жодних сумнівів не виникало. Йому треба якийсь час, щоб обдумати своє становище й форму доповіді. Вона взяла кавник і підлила йому кави. Почекала ще кілька хвилин, а тоді зробила наївний вигляд і запитала:

— А чому він після того, що сьогодні сталося, усім наказав називати себе цим дивним прізвищем?

— Кому всім і яким прізвищем? — враз насторожився полковник.

— Всім: мені, Булкіну і тому другому, як його...

— Кочетову, — підказав комендант. — Так як він сказав його називати?

— Ільїним.

— Як-як? — витріщився на неї полковник.

— Ільїним, — повторила жінка, не розуміючи його здивування. Прізвище як прізвище.

— Віктором Івановичем? — уточнив Ванін.

— А ви звідки знаєте? — прийшла черга дивуватися вже Неллі.

— Це, голубонько, в наших колах усі знають, — усміхнувся він. — Ви не знаєте, тому що ви молода. Це не просто ім’я, взяте зі стелі. Так звали офіцера, котрий у шістдесят дев’ятому році вчинив замах на генсека Прєжнева.. До речі, один-єдиний замах за всю політичну кар’єру вождя. Усе решта — ще два чи три випадки — були лише спроби замаху, але до стрільби дійшло лише раз. Гаразд, дякую за каву, йтиму: мушу повертатися до справ.

Він важко звівся на ноги — ймовірно, давався взнаки вік та нервове перевантаження — відкланявся й вийшов з приміщення. Очевидно, він вже знав, що доповісти начальству.

А Неллі таки налила собі вистиглої кави. Він же пив, отже там немає небажаних препаратів. А тут закуповують такі зерна! Вона цілком резонно гадала, що після сьогоднішнього дня багато чого в її житті зміниться. Чи трапиться ще хоч раз нагода випити такої кави, яку королі п’ють, — хто його знає.

5.

Вишкіл є вишкіл: власник просторого кабінету жодним порухом обличчя не видав, яка буря вирувала в його душі, як хвиля за хвилею викидався в кров адреналін, як калатало серце, вистукуючи шалені ритми, буцімто знаходилося в грудях у спринтера, як піднімався кров’яний тиск, породжуючи шум у вухах, наче до кожного піднесли по великій океанській мушлі, як пришвидшувалося, наче він видирався на високу гору, дихання і його доводилося тамувати. Жоден з тих багатьох, хто заходив до його кабінету, нічого не запідозрив: Михайло Петрович залишався діловим, зібраним, організованим і, як завжди, елегантним. Багато хто з чиновників, що зверталися до нього в справах, оцінив його обновку — золоті запонки з діамантами, що так пасували до його вишуканого годинника. Проте сьогодні було не до аксесуарів. У якомусь далекому — за тридев’ять земель від столиці — провінційному Верхоярську під час звичайнісінького, повсякденного робочого візиту незрозумілий маніяк-одинак застрелив першу особу держави. Відомо, що передбачити вчинки таких людей і зрозуміти їхні мотиви дуже складно навіть спеціалістам, і вдається не завжди, навіть коли відомий психологічний портрет такої особи. Якщо ж цей персонаж не потрапляв у поле зору правоохоронних органів, спрогнозувати його появу й дії неможливо.

Найближчим часом на вище чиновництво чекали великі клопоти, пов’язані з підготовкою й проведенням похоронного ритуалу, й шалене псування нервів у зв’язку із небаченою перетряскою горішніх щаблів державного апарату.

Востаннє чинний керівник держави помирав ще у минулому столітті, а останніх спеціалістів, які здійснювали підготовку та проведення траурної церемонії на найвищому державному рівні, виперли з президентської служби протоколу на пенсію так давно, що ніхто не те що їх самих — прізвищ їхніх пригадати не міг. А приїдуть же з усього світу президенти, прем’єр-міністри, урядові делегації з різних країн — тут тобі заходи нечуваного масштабу що з безпеки, що з протоколу... І не приведи Господи комусь щось недогледіти — не топтатиме він рясту, це вже гарантовано!

Не менший, а якщо чесно — значно більший острах у чиновного люду викликала переміна команди, яка невідворотно настає після зміни лідера держави. Звісно, завжди проголошувалося, що президент Роман Романович Погодін та прем’єр Михайло Петрович Лижин — одна команда, але всі ж розуміли, що команда ця — Погодіна, в котрій у Лижина — своя група підтримки, і він, якщо прийде до влади, почне формувати новий пропрезидентський клан. І аж ніяк не факт, що Погодінські ставленики й висуванці не розлітатимуться від його потиличників шкереберть. Це колись, розповідали ветерани держслужби, були номенклатурні працівники. Тих, хто потрапляв до номенклатури, знімали з роботи в крайніх випадках; для того треба було катастрофічно схибити, а частіше їх переміщували з посади на посаду. «Це як баняк із варениками, — казали діди. — Хтось згори, хтось — на споді, решта — в середині. Накрили кришкою, перетрусили — і вже інші на виду. Але всі — в горщику!» Тепер геть інакше: ти можеш бути інтелектуальним компетентним спеціалістом з досвідом та профільною освітою, не допускати прорахунків у роботі, хабарів не брати й корупцією не займатися, а от треба комусь посадити свою людинку на твоє місце — звільнять, ще й дурнем з вовчим білетом зроблять. Тому кожен і трусився: все життя дряпався до тепленького місця, а втратити його за мить можна. І всяк щодуху намагався