Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований
— Дріт!.. Дріт!.. Обережно!
Фігурка все збільшувалася. Видно стало вже й лице і те, як, учепившись руками за лямки, людина силкувалася спрямувати парашут уздовж паркану. Павло навіть заплющив очі: йому здалося, ш;о ось парашутист зачепиться ногами за дріт.
Радісні голоси раптом залунали навколо — все гаразд!
Біле шатро пригасало зовсім близько. І стало видно, що на парашутистові військова форма, в руках карабін. Нарешті десантник виплутався з шовкових строп, пробіг кілька метрів і припав на коліно. Наготував зброю, наче хотів бій вести.
Та ось у центрі аеродрому спалахнула червона ракета, почулася команда. Зібгавши шовковий купол, десантник швидко запакував його у свій ранець, побіг.
У трамвайному вагоні схвильовано обговорювали подію.
— Убийте мене, щоб я з парашутом стрибнула, — мовила гарно вбрана молодичка, кокетливо поглядаючи на свого сусіда, військового з двома кубиками. — Ні за які гроші.
— А я наважився б і без грошей, — обізвався огрядний, чолов'яга у залізничній темній формі, нагадавши Павлові Черникова. — Цікаво все ж таки переконатися, чи ти не боягуз. Для самого себе.
Ці слова: «Для самого себе» — запам'яталися…
Вже давно їдуть вони по землі російській, гуде широке шосе. їх обганяють машини, навантажені дарами щедрої осені; насипом — картопля, цукрові буряки, за високими бортами — білокачанна капуста, кавуни смугасті, крутобокі. Кожен як намальований. Тільки теплого літа виростають такі красені. І будинки, і садиби обабіч шосе — як і на Україні: колодязі з корбами, журавлями. Квіти за парканами: мальви, чорнобривці, вже й айстри зацвіли. І дерева — шевченківські тополі, віковічні верби з могутньою статурою, кучеряві берези. Нічим не відрізняється природа від гуляйгірської. Біжать та й біжать упритул до зелених смуг накатані возами, утоптані худобою грунтівки. Хороша, бистра штука велосипед, а все ж згадується йому з більшою приємністю звичайний віз. Від Гуляйгори до столичного Харкова вісімнадцять верст. Ще підлітком возив Павло колгоспну пшеницю, виконував першу заповідь. Червона валка! Справді, обоз цвіте червоним, бо над колонами — прапори і гасла. Хлібоздача — завжди свято. Біля кожної садиби — статечні, сивоголові люди, діти. А он і молодиця з немовлям на руках вийшла, подивилася не неквапливих коней, ніби сповнених гордістю, що везуть хліб, новий урожай! Вгадує, з якого колгоспу — з далекого чи близького. Перший раз тоді йому довірили коня. Мішки носити дорослі допомагали. А в наряді записали — їздовий Павло Чепель.
Запашний дух молодого хліба ні з чим порівняти, лине він над полями, над шляхами з ранку до вечора, як іде хлібоздача державі. І ш;е довго потім супроводжує тебе, як вертаєшся з елеватора, та й протягом усього життя в душі. Павлові супутники нинішні — Кубрак і Солод — хліборобського роду-племені.
Дорожні знаки зустрічаються все частіше, нагадують, що скоро велике місто. У надвечірній сутіні височать труби промислових підприємств, гудуть над головою залізні підпори з мереживом дротів. Тимофій Солод, який їде попереду, нажимає на педалі, крутить швидко. Доводиться і собі… Павло виймає годинник. Батьків, Не сказав Іван Чепель, що дарує. Віддав, та й усе. Звикай по годиннику жити, робітничий клас!
О, вже когось зустрічають. Може, їх? Так і є. На велосипедах. Одягнені в юнгштурмівки — ще їх називають «тельманівками». Мода КІМу.
— Комсомольський привіт молоді Радянської України!
Четверо харків'ян відповідають дружно:
— Комсомольський привіт молоді Радянської Росії!
Біля пам'ятника Володимиру Іллічу розпочався мітинг. Слово надається Павлу Чепелю.
Уперше в житті на такій трибуні, перед незнайомим людьми. їх багато. Усі такі ж молоді, як і він. Більше хлопців. Дівчат мало, вони з квітами в руках.
Серце б'ється в такому ритмі, наче оце тільки вийшов на берег, перепливши ріку широку.
Ночували в готелі. Кімната на чотирьох. Бєлгородці — люди гостинні. Чотири пляшки ситра на столику Чотири блокноти. Ручки, яких ш;е ніколи не бачили, — чорнило набирається.
— А ти молодець, Чепель. Не розгубився. Ото тільки одне… Попросила ж якась дівчина: «Розкажіть про себе…» А ти ніби й не почув. Ще подумає — жонатий!
«Тимофію Солоду, бач, смішно… А ш;о — про себе? Народився тоді-то, був спартаківцем, а потім став піонером, юним ленінцем. Геройська біографія. Аякже».
Вночі знову почав згадувати — сам для себе — те, ш;о в дитинстві чув від матері. Бо й у неї, як у кожної людини, були свої вузлики пам'яті. Свої листочки календаря.
Павло все з маминих спогадів бере: «Тікали ми з тобою, синку, від Махна. Грузли в снігу, падали. Думала — впаду і не встану. І ти в снігу замерзнеш». Все почуте принишкло в ньому з переляку. Часто переслідував його вогонь у сні. Мати і знахарку, як малим був, кілька разів кликала виливати переполох. А. трохи згодом таки вдерлася в їхню хату банда. Кучерявий блондин у жіночому жакеті з великими білими гудзиками наставив матері в лице наган:
— Клади, стара, гроші і золото на стіл! Давай самогон! Не жалій нічого для анархії. Бачиш, у нас на прапорі — смерть!
Павлові було тоді шість років, усе вже розумів. Закляк від страху за матір.
А вона так його здивувала раптом.
— Кажете — анархія? — перепитала і наче зраділа. — Так у вас там десь і мій чоловік. Не чули? Чепель. Виходить, ви — свої?
— Може, й свої… Але й свої коней виводять.
— Хай