Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований
Дівчата і хлопці переодягалися, міняли взуття. Тільки Павло в своїй звичайній одежі. Юхим хотів його виручити, запропонував свої спортсменки, але на Павлову ногу вони не налізли.
— У древній Греції бігали босими, — заспокоїв Павла Рогов. — Ось ця дівчина буде сьогодні твоїм тренером. Тоня Кіцелло.
«Ну й прізвище!»
Невелика на зріст, уся ніби виточена, на місці не встоїть, крутиться туди-сюди пританцьовуючи.
— Чого це тобі припекло з хворою рукою бігати? — поцікавилася.
— Готуюся до велопробігу. А часу мало.
— Добро! На серце не скаржишся? — Тон у дівчини занадто офіційний, видно, звикла до своєї ролі.
— Серце в порядку, — відповів Павло чітко, немов рекрут. — До лікарів не звертався поки що.
— Добро! Почнемо із стометрівки. Це, до речі, моя дистанція. Я зараз побіжу, а ти не лови гав. Придивляйся, як треба тримати руки, голову. Звичайно, у кожного спортсмена виробляється свій стиль, але є якісь спільні правила, вимоги. На стометрівці треба миттю одриватися од землі, летіти. Скомандуєш мені: «Приготуйсь! Старт!» Я побіжу. Потім візьмемо в Юхима секундомір.
Тоня наблизилась до білої смужки, присіла.
— Ну, командуй.
Приготуватись — старт! — неквапно якось вимовив Павло.
Дівчина все ж зірвалася з місця, як вихор. Ноги її миготіли з блискавичною швидкістю, і важко було зафіксувати мить, коли торкаються землі. Бігла вона й назад, але вже не поспішала.
— Тепер спробуй ти.
Павло озирнувся. Ніхто не байдикував на стадіоні, ніхто не сидів. Стрибали, крутили «сонце» на турніку, перекидалися через голову на зеленім футбольнім полі. Це підбадьорювало і його.
Скинув черевики, вийшов на доріжку в самих шкарпетках. Тоня присіла поруч, показуючи, як слід відштовхуватися.
Дала старт.
Хвора рука щеміла, і він трохи розслабив пальці. Все перед ним замерехтіло, попливло на нього. І ось уже під ногами — фініш. Та розігнався так, що інерція понесла його далі.
Молоденька тренувальниця зустрічала його з більшою зацікавленістю, ніж тоді, коли давала старт.
— Як твоє прізвище, кажеш? Чепель? Ну, Чепель, танцюй! Юхиме! — загукала весело. Потягла Павла за собою до турніка, де стояв Рогов. Раділа, наче власному успіхові. — На ГПО він здасть. І без моєї допомоги, Чуєш, він бігає як бог!
— Не заважай, — відмахнувся від неї Рогов. — Бачиш, у мене подвійне сальто вимальовується. Ще трохи. А про Чепеля… Візьми ось секундомір і скажеш результат. Отоді видно буде.
— Добро!
Через півгодини дівчина повідомила Рогову офіційно;
— Дванадцять і три десятих…
— Стометрівка? Що ж, цілком задовільно.
— Він ніколи досі не бігав на стадіонах.
— Кожен так говорить.
— А як справді не бігав? Такий результат для новачка багатообіцяючий, сам розумієш.
Домовилися й про день, коли Павло прийде здавати норми ГПО офіційно. Почувши Тонину пропозицію записатися до секції легкої атлетики, Чепель заперечливо похитав головою.
— Мене вже й так охопили — нема коли вгору глянути. То збори, то підготовча група робітфаку. На поїзд біжу швидше, ніж оце на стадіоні.
— А я думала — ти з гуртожитку.
— Ордер, спасибі, видали, а місце ще треба чекати.
— Для хорошого спортсмена начальство зробить виняток.
— Який же я спортсмен?
— Будеш ним, як захочеш. От пробіжи стометрівку за одинадцять секунд, а ми в газеті тебе розхвалимо. Мовляв, наша надія.
«Надія» — він згадав давнє і весело посміхнувся.
Масова підготовка і здача на значок ГПО відбувалася щовихідного, і Тоня порадила Павлові частіше відвідувати стадіон, регулярно тренуватися.
Вночі у батька розболілися зуби. Чим тільки не лікував їх, прикладав ладан, полоскав рот самогонкою, зав'язував щоки хустиною, курив цигарку за цигаркою, згадавши давню пораду Яна Дзеніса: отрута, що є в тютюні (нікотин), біль убиває. Ледь розвиднілося, Надія побігла по Дмитра Васильовича — єдиного представника медицини в Гуляйгорі. Та фельдшера не застала. Павло увесь час крутився на подвір'ї, щоб не чути, як стогне і лається батько. «Коли не везе, то не везе», — співчував і хворому, і матері, що не знаходила місця. І треба ж — у вихідний день. Павло покликав Дзеніса.
Хворий зустрів латиша насторожено, трохи притих.
Сусід ні про що не розпитував, все було йому зрозуміло. Давно мучать зуби Івана Чепеля. Подумав трохи, далі попросив грубу нитку, набрав у кухоль чистої води і підставив Павлові руки. Мив старанно, тер з милом і знову мив. Мати в приготування не втручалася.
— Один вихід, — сказав латиш, — вирвати зуб.
— А може, Дмитра Васильовича дочекаємося?
— Нема коли чекати.
Колюча, гостра щетина густо засіяла батькове лице, очі запали. Сидів біля вікна і хапав ротом повітря. Стогнав і скрипів зубами, був у такому відчаї, наче хотів, щоб усі його зуби викришилися.
