Ім'я рози - Умберто Еко

Вільям схилився у поклоні: «Ваша милість мудра навіть тоді, коли виказує суворість. Як бажаєте».

«Якщо я був колись мудрим, то це тільки тому, що вмію бути суворим», — відповів абат.

«І останнє, - мовив Вільям. — Де Убертин?»

«Він тут. Чекає на вас. Ви знайдете його у церкві».

«Коли?»

«Будь-коли, — посміхнувся абат. — Знаєте, він хоч і вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бібліотеці. Він має її за мирську спокусу… Його можна побачити здебільшого в церкві, у молитві й розважаннях…»

«Він постарів?» — вагаючись, поспитав Вільям.

«Коли ви бачили його востаннє?»

«Дуже давно».

«Він стомився. Зовсім відійшов від речей сього світу. Йому шістдесят вісім років. Але, гадаю, він зберіг той дух, який був властивий йому замолоду».

«Піду притьмом до нього, дякую вам».

Абат спитав, чи не хоче він пообідати разом з братією після часу шостого. Вільям відповів, що він тільки-но попоїв досхочу і воліє тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.

Він саме виходив з келії, коли знадвору донісся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тоді ще і ще залунали крики, такі ж несамовиті. «Що це?!» — спитав Вільям, збитий з пантелику.

«Нічого, — відповів абат, посміхаючись. — Саме пора забивати свиней. То свинарі взялися до праці. Не ця кров має вас цікавити».

І вийшов. Але сим він не виправдав своєї слави проникливої людини. Бо наступного ранку… Та стримай же своє нетерпіння, язику мій зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала ніч, сталося ще чимало всякої всячини, про що варто розповісти.

Першого дня ЧАС ШОСТИЙ,

де Адсо замиловується порталом церкви, а Вільям знову зустрічається з Убертином Казальцем

Монастирська церква була не така велична, як інші церкви, що їх мені довелося бачити опісля у Страсбурзі, Шартрі, Бамбергу та Парижі. Вона більше нагадувала храми, якими я вже раніше милувався в Італії: міцно осаджені на землі, вони рідко запаморочливо стриміли до неба і часто були більші завширшки, ніж заввишки; але на першому рівні її, наче твердиню, вінчав ряд квадратних фортечних зубців, а вище підносилася ще одна споруда — то була навіть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вікон, над якою височів гостроверхий дах. Цій міцній монастирській церкві, подібній до церков, що їх будували наші предки у Провансі та Ланґедоку, був чужий сміливий розмах і надмір прикрас, властивий сучасному стилю, і, гадаю, лиш віднедавна її став оздоблювати шпиль над хорами, сміливо спрямований у небесне склепіння.

Перед входом, який на перше око здавався однією великою аркою, стояли дві прямі, нічим не прикрашені колони; від них двома уступами відходив одвірок, увінчаний низкою інших арок, які вели погляд, немов у глиб безодні, до самого порталу, що ховався у затінку. Над порталом нависав великий тимпан, з боків його підтримували два контрфорси, а посередині — різьблений пілястр, що розділяв вхід на два отвори, захищені кованими дубовими дверима. О тій порі дня бліде сонце майже прямовисно світило у дах, і світло косо падало на фасад, не освітлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися під гущавиною арочних склепінь, що відходили від ряду менших колон, які слугували домірною підмогою контрфорсам. Коли мої очі врешті звикли до напівзатінку, мій погляд раптом засліпила німа оповідь різьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиєму зорові та уяві (недарма pictura est laicorum literatura[34]), зануривши мене у видіння, про яке навіть нині язик мій ледве у змозі говорити.

Я уздрів престол на небі і Того, Хто сидів на ньому. Лик Сидячого був суворий і безпристрасний, широко розплющені очі грізно позирали на земне людство, що дійшло до кінця своєї історії, маєстатичні волосся і борода, мов води ріки, однаковими, симетрично розділеними струмками спадали на обличчя і груди. Вінець у Нього на голові виблискував склицею й самоцвітами, царська туніка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою і мереживом із золотих та срібних ниток, широкими фалдами спадала з колін. Лівиця, що спочивала на колінах, тримала запечатану книгу, правиця ж підносилась у благословляюче-грізному жесті. Лик Його яснів у сяйві страхітливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого німба, а навколо престолу і над головою Сидячого виблискувала райдуга, подібна до смарагду. Перед престолом, під ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подібне, а навколо Нього і навколо престолу я уздрів чотирьох страхітливих звірів — страхітливих супроти мене, який дивився на них у захваті, але лагідних і сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно співали хвалу.

Утім, не всі вони виглядали страхітливо, бо чоловік, який простягав книгу, ліворуч од мене (і праворуч од Сидячого), здався мені прекрасним і лагідним. Зате жахливим постав переді мною орел з могутніми кігтями, що розпростер свої великі крила з протилежного боку — дзьоб його був роззявлений, а схоже на кольчугу пір'я наїжене. В ногах Сидячого, під двома першими постатями — ще двоє, телець і лев, кожна з сих потвор стискала, хто у лапах, а хто в копитах, по книзі, тулубами вони відвернулись од престол а, а повернулись до нього головами, скрутивши спину і шию у рвучкому пориві, боки їх тріпотали, а кінцівки зводились немов у передсмертній судомі, пащі їхні були роззявлені, а хвости, по-зміїному згорнуті в кільце, закінчувалися язиками полум'я. Обидва вони були крилаті, обидва увінчані німбами, і попри страхітливу подобу, не були то створіння пекельні, а небесні, і виглядали вони моторошно, бо рикали во славу Грядущого, який судитиме живих і мертвих.

Навколо престолу, обіч чотирьох звірів і під ногами Сидячого, немов просвічуючи крізь прозорі води кришталевого моря, на двадцяти чотирьох невеликих сідалищах спочивало двадцять четверо старших, облаченних у біле й увінчаних золотом. Вони розташувались відповідно до трикутної структури тимпана і сливе заповнювали ціле поле бачення — внизу семеро і ще семеро, вище — троє і троє, і на самій горі, поруч з троном — двоє і двоє. Дехто з них тримав у руках старовинну віолу, а дехто — чашу з пахощами, лише один з них грав, а решта перебувала у полоні екстазу; обличчя їхні були повернуті до Сидячого, якому вони співали хвалу, а члени такі ж викручені, як кінцівки звірів, щоб усі вони могли бачити Його; але викручені вони були не по-звіриному, а в такт порухів екстатичного танцю — так, мабуть, танцював Давид навколо ковчега