Ім'я рози - Умберто Еко

Відтак ченці принесли нам вина, сиру, оливок, хліба і смачних родзинок та й залишили нас підкріплятися. Ми попоїли і попили з великим смаком. Мій учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, і не любив їсти мовчки. Зрештою, мову завжди він вів про такі добрі й мудрі речі, що здавалось, ніби якийсь монах читає нам житія святих.

Того дня я не стримався і став далі розпитувати його щодо нашої пригоди з конем.

«Одначе, — мовив я, — коли ви читали сліди на снігу і на гілках, ви ще нічого не знали про Гнідого. Ці сліди свідкували про будь-якого коня, чи принаймні про будь-якого подібного коня. Отож чи не мусим ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутності, як це навчають багато славетних богословів?»

«Не зовсім, любий Адсо, — відповів мені учитель. — Звичайно, ці сліди говорили мені, якщо хочеш, про коня як verbum mentis[28], і вони говорили б те ж саме, де б я їх не побачив. Але сліди у тім місці й о тій порі дня підказували мені, що тут пробіг принаймні один з усіх можливих коней. І так я опинився на півдорозі між уявленням про ідею коня і пізнанням індивідуального коня. В кожному разі те, що я знав про узагальненого коня, повідомили мені сліди, а вони індивідуальні. Можна б сказати, що у той мент я був ув'язнений між індивідуальністю слідів і моїм незнанням, яке набувало доволі невиразної форми узагальненої ідеї. Коли ти бачиш щось здалеку і не розумієш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тіло. Коли воно наблизиться до тебе, тоді ти опишеш його вже як тварину, хоч і не знатимеш іще, кінь це чи осел. І врешті, коли тварина підійде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кінь, хоч не знатимеш іще, Гнідий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш від нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнідий (тобто, саме Той кінь, а не інший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення індивідуального. Так і я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогість мого розуміння. І спрагу мого ума було втамовано лише тоді, коли я побачив цього індивідуального коня, якого ченці вели за вуздечку. Тільки тоді я справді зрозумів, що попередні мої умовиводи наблизили мене до істини. Отже, ідеї, які раніше допомогли мені уявити собі ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками ідеї коня були його сліди на снігу: а знаки і знаки знаків ми вживаємо лише тоді, коли не маємо перед собою речей».

Ще раніше я чув, як він з великим скептицизмом говорив про універсальні ідеї і з великою шанобою — про речі індивідуальні: пізніше я переконався, що цю його схильність зумовило і його британське походження, і належність до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословські диспути: от я й зібгався клубочком у виділеному мені місці, обгорнувся ковдрою і запав у глибокий сон.

Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так і справді здалося абатові, коли близько часу третього він прийшов поговорити з Вільямом. Тож мені вдалося непоміченим підслухати їхню першу бесіду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостеві було б куди неґречніше, ніж смиренно принишкнути, що я й зробив.

* * *

Отже, Аббон увійшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радість з приводу Вільямового прибуття і сказав, що має поговорити з ним без свідків про доволі серйозні речі.

Він став вихваляти кмітливість, яку Вільям виказав в історії з конем, і запитав, яким чином він зміг так точно описати тварину, якої ніколи не бачив. Вільям стисло і незворушно описав йому шлях свого розумування, і гострота його розуму вельми втішила настоятеля. Мовляв, не можна було очікувати меншого від мужа, якого випереджала слава про його велику проникливість. Настоятель сказав, що одержав був листа від абата Фарфського, який не лише розповів йому про доручення, що його дав Вільямові імператор (про нього ще буде мова у наступні дні), але й повідомив, що мій учитель був інквізитором на деяких процесах в Англії та в Італії, де відзначився своєю проникливістю, а ще більше великою людяністю.

«Мені вельми припало до вподоби, — додав абат, — що у багатьох випадках ви визнавали невинність звинуваченого. Я вірю, а тим паче у сі вельми сумні дні, що лукавий ненастанно присутній у людських речах, — і крадькома озирнувся, мовби підозрюючи, що ворог блукає й у сих мурах, — але вірю і в те, що супостат не завше діє безпосередньо. Я знаю, що він може підбурити свої жертви, аби вони лиходіяли так, що провина впаде на праведного, і потім насолоджуваметься тим, що замість його прислужника спалять праведника. Нерідко, щоб довести свою горливість, інквізитори виривають зізнання у звинуваченого будь-якою ціною, гадаючи, що добрим інквізитором є лише той, хто доводить до кінця процес, знайшовши офірного козла…»

«Інквізитор теж буває начинням диявола», — мовив Вільям.

«Цілком може бути, — погодився абат вельми обережно, — адже плани Всевишнього незглибимі, та не мені кидати тінь підозри на таких достойних людей. Ба більше, сьогодні мені потрібні саме ви, як один із них. Сталося у цій обителі щось таке, що потребує уваги і поради такої проникливої і обачної людини, як ваша милість. Досить проникливої, щоб відкрити, і досить обачної (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним буває з'ясувати провинність людей, котрі мають підноситися над іншими своєю святістю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився гріха, треба усунути з лику пастирів, але горе, якщо овечки перестануть довіряти пастирям».

«Розумію», — мовив Вільям. Я вже раніше помітив, що коли він висловлюється так швидко і ввічливо, зазвичай то був чесний спосіб приховати незгоду або збентеження.

«Тому, — продовжував настоятель, — я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввіряти лише таким людям, як ви, котрі не просто вміють відрізнити добро від зла, але й розуміють, що доречне, а що недоречне. Мене тішить думка, що ваша милість виносила осудний вирок лише тоді,