Долі та фурії - Лорен Грофф

— Попроси всіх директорів, яких ти знаєш, щоб дали йому роботу, — сказала Матильда, а Сусанна спитала: — За що? — І Матильда відповіла: — За що завгодно. — На обличчі Сусанни з’явилася напівпосмішка, і вона сказала: — Побачимо, що я зможу зробити.

Лотто, наче вжалений, рвонув геть, поки вони його не помітили.

Матильда не була злою, але пасивна агресія була її другою шкірою. Якщо їй не подобалася страва в ресторані, вона не торкалася її, сиділа мовчки, не підводячи очей, і Лотто був змушений казати офіціантові, що страва була пересолена або недоварена і чи не міг би він принести щось інше, «буду дуже вдячний, друже».

Якось вона напросилася на запрошення на весілля у  Мартас-Він’ярд, увесь вечір простоявши біля нареченої — знаменитої бродвейської акторки, м’яко посміхаючись, але не вимовивши ні слова, аж поки наречена імпульсивно не запросила їх прийти. Вони прийшли, потанцювали. Лотто зачарував продюсера, і той зателефонував йому й запросив взяти участь у римейку «Моєї прекрасної леді», хоча голос у нього був несильний, і ролі Лотто так і не отримав. Вони послали тій акторці дуже милий набір старовинних срібних ложечок для грейпфрута, який купили в комісійному магазині й гарненько начистили, щоб він виглядав дорого.

Лотто побачив, як десь сотня блискучих ниточок прив’язана до пальців його рук і ніг, до повік, до м’язів рота. І всі ці ниточки ведуть до вказівного пальця Матильди, легеньким порухом якого вона змушує його танцювати.

Гоблін Чоллі зупинився поряд із Матильдою, і вони разом спостерігали за Лотто в іншому кінці кімнати в оточенні хлопців: пляшка бурбона, підвішена на двох пальцях, золотий вінок із листя з’їхав на потилицю.

— У тебе наче шило в дупі, — сказав Чоллі. — Щось ти як не у своїй тарілці.

Матильда сказала, зітхнувши:

— Щось із ним не те.

— Я думаю, що він у порядку, — заперечив Чоллі. — Треба тільки стежити, щоб його не заносило ні вгору, ні вниз. Він виходить із провалу літа. — Він помовчав, спостерігаючи за Лотто. — Принаймні в нього поменшало черево.

— Слава Богу, — сказала вона. — Все літо я думала, що він стрибне під потяг. Треба, щоб він отримав роль. Іноді він просто не виходить із хати. — Вона рішуче стріпнулася. — Ну, добре. А як твій бізнес із уживаними автомобілями?

— Зав’язав із цим, — сказав Чоллі. — Зараз займаюся нерухомістю. За п’ятнадцять років половина Мангеттена буде моєю.

— Нормально, — схвалила Матильда. Потім несподівано додала: — Я йду з галереї. — Вигляд в обох був здивований.

— Ну, що ж, — відказав Чоллі, — а хто ж утримуватиме генія?

— Я працюватиму. Я знайшла роботу в інтернеті, в якомусь стартапі. Сайт знайомств. Починаю через тиждень. Я ще нікому не казала, ні Луанні, ні Аріелю, ні Лотто. Мені треба щось змінити. Думала, що моє майбутнє в мистецтві. Не вийшло.

— І що, воно в інтернеті?

— Все наше майбутнє, — заявила вона, — уже існує в інтернеті. — Вони посміхнулись одне одному крізь свої напої.

— А мені чому розповідаєш? — поцікавився Чоллі за якусь хвилину. — Адже з мене не найкраща довірена особа. Ти ж знаєш?

— Не знаю, — відповіла Матильда. — Я не можу сказати, гарний ти чи поганий. Але я відчуваю, що могла б просто зараз викласти тобі всі свої секрети, і ти тримав би їх при собі, чекаючи найкращої нагоди, щоб їх використати.

Чоллі затамував віддих, нашорошив вуха.

— То розкрий мені всі свої секрети, — запропонував він.

— Дідька лисого, — відрізала вона.

Вона залишила Чоллі, підійшла до чоловіка й прошепотіла щось йому на вухо. Очі Лотто округлилися, він притамував посмішку й не дивився, як його дружина обійшла гурт, вийшла з квартири, по дорозі приглушуючи світло, тож кімната тепер була освітлена лише ліхтарями-гарбузами.

Через хвилину, наче знічев’я, він вийшов на майданчик.

Піднявся поверхом вище і знайшов Матильду перед дверима старої леді. Їхня вечірка пінилася нижче; він і подумати не міг, що сюди так чутно. Здивувався, чого це бабця й досі не викликала поліцію, як завжди. Мабуть, ще немає десятої. Повіяло холодним протягом, коли відчинилися вхідні двері й ціла купа клоунів потупотіла вниз сходами до їхньої квартири. Оголені сідниці Лотто взялися гусячою шкірою. Вхідні двері зачинилися, двері до їхньої квартири прочинились і проковтнули клоунів. Він витяг ліву грудь Матильди із бюстьє, губами впився у вигин її шиї.

Повернув її і притиснув щокою до дверей, але вона різко розвернулася, блиснувши очима, і йому довелося обмежитися позою місіонера стоячи. Нічого вражаючого, але все ж таки хоч якась молитва богам кохання.

У квартирі на другому поверсі Бетт на самоті в сутінках їла бутерброд із яєшнею. Гулянка внизу не давала їй заснути. Ось точно скрипіння на сходах. Нажахана Бетт уже хотіла йти по свій крихітний пістолет, захований у тумбочці-підставці для квітів. Вона відклала бутерброд і притиснула вухо до дверей. Знову скрипіння, бурмотіння. Перші удари. Ну, звісно! Он що відбувалося! Як у них із Г’ю колись дуже давно. Але те, що сталося між ними, вона й сьогодні відчувала, як наяву. Неначе вгризаєшся в соковитий персик. Така реальна тілесна насолода, наче це було вчора. Вони почали так рано, що навіть не розуміли, що роблять, але припинити не могли. Тому, ставши достатньо дорослими, одружилися. Не найгірша основа для створення шлюбу — така насолода. Перші роки були божевільні, останні — просто щасливі.

Дівчина на сходовому майданчику приглушено застогнала. Хлопець щось бурмотів, але Бетт не розбирала слів. Стогони дівчини ставали голоснішими, а потім стали глухими, наче вона кусала щось — його плече? У двері загрюкали сильніше. Бетт навалилася на двері, що ходили ходуном [так давно ніхто не торкався її; в гастрономі вона підставляла долоню, коли їй вертали решту, щоб касир черкнув по її руці своїми пальцями]. Ач, які сильні! Вона пригадала мавпятник під час недільного візиту в зоопарк, превеселу розпусту капуцинів. Стишений напівкрик, і Бетт шепоче своїй смугастій кицьці, що хвостом виписує довкола її щиколоток «вісімки»: «Пряники чи штурханики — а все одно бабка».

Там, за дверима, було хрипке дихання, шурхіт і ці дурні істоти. О, вона знала, хто то був — дивакуватий здоровань знизу та його висока, пласка дружина, хоча при зустрічі у вестибюлі, ховаючи ніяковість, зробить вигляд, що то не вона. Потім кроки вниз, далі музика стала гучнішою, потім притихла, коли зачинилися їхні двері, і Бетт знову опинилася на самоті. А зараз — міцненького скотчу й люлі в ліжечко, любонько, як хороша дівчинка, якою ти тепер стала.

Десята година, Матильда стояла на колінах, визбируючи друзки їхньої мільйонної розтрощеної чарки, відколи вони переїхали в цю похмуру квартиру п’ять років тому. І через стільки років усе ще оце барахло з «Гудвілла».[7] Ось Лотто отримає роботу, і вони заживуть. О, як вона втомилася. Вона навіть не стала морочитися з контактними лінзами, а її окуляри були геть замацані. Їй хотілося, щоб усі вже пішли додому.

Чула, як Лотто говорить з дивана:

— Спроба трохи стрепенутися. Хоча це вже й не буде схоже на повний рот льодяників Lemonheads.

Рейчел погладила свіжопофарбовану стіну. Пробурмотіла:

— Що це за колір? «Самогубство в сутінках»? «Церква в зимовий полудень»? Такого темного синього я ще не бачила.

Вона здавалася знервованішою, ніж завжди. З вулиці почувся різкий вихлоп мотора, і Рейчел впустила склянку.

—