Долі та фурії - Лорен Грофф

Наталі у сорочці навипуск на своєму обвислому животі облаштовувала стійку для пивного кега, її тримали за щиколотки хлопці з кав’ярні поблизу. Семюел із синцями під очима голосно розповідав, як він минулого тижня відпрацював дев’яносто годин у своєму інвестиційному банку. Красуня Сусанна засовувала голову в морозилку, щоб трохи охолодитися, її волосся, вимите комерційним шампунем, сяяло. Він вгамував заздрість. Акторка з неї була так собі, але від неї віяло свіжістю, вона була схожа на лань. Якось вони зустрілися ще в одинадцятому класі. На смак вона була, як свіжі вершки. Його співкапітан Арні, якого вигнали зі школи барменів, збивав коктейлі «Рожева білка», його шкіра була вкрита смугами абрикосового кольору від засобу для засмаги.

Позаду незнайомий Лотто голос запитав:

— Яке слово заборонене в загадці про шахи?

А хтось інший, помовчавши якусь мить, припустив:

— Шахи?

Знову перший:

— А пам’ятаєте семінар по Борхесу на першому курсі?

І Лотто голосно зареготався з любов’ю до цих високохмарних стурбованих нездар.

Треба влаштовувати такі вечірки щороку, вирішив він. Це буде їхнє щорічне червневе свято, збиратимуться друзі, їх усе більшатиме, аж поки доведеться орендувати літаковий ангар, щоб усі могли розміститися, пити, лементувати і танцювати аж до ранку. Паперові ліхтарики, варені креветки, групи «блюграсс»[4] із чиїхось дітей. Якщо твоя сім’я відмовляється від тебе, як у Лотто, тоді ти створюєш власну сім’ю. Це тісне й спітніле зборисько — оце й усе, чого він хоче від життя; це — вершина. Господи, яке щастя.

Та що це? Струмені води летіли в кімнату через відчинені в сад вікна, десь зверху чувся крик старої дами, котра направляла шланг просто в товкотнечу, її голос ледве пробивався крізь музику й гамір. Дівчата заверещали, літні плаття поприлипали до їхньої чудової шкіри.

Ніжні, мокрі. Так би й з’їв їх усіх. Він раптом побачив себе в купі рук, ніг і грудей, чийсь червоний відкритий рот ковзав по його роту — стоп, досить, не смій. Він одружений. Він усміхнувся своїй дружині, яка бігла через кімнату до вікна, де товстуха кричала не своїм голосом:

— Дикуни! Скільки можна! Припиніть цей бедлам! Дикуни!

Матильда щось говорила заспокійливим тоном, і ось — крани закручені, вікна в сад зачинені, а відчинені — на вулицю, де в тіні було навіть прохолодніше. Поцілунки, пестощі, хоча сонце ще не сіло. Шуму побільшало, голоси лунали гучніше.

— …поворотний момент. Об’єднання Східної та Західної Німеччини; назріває грандіозний відкат капіталізму.

— Елен Сіксу сексуальна. Симона де Бовуар. Сьюзен Зонтаґ.

— Фемінаці за фактом не можуть бути сексуальними.

— …схоже, фундаментальний людський стан — самотність.

— Цинік! Тільки ти міг це сказати, перебуваючи в центрі оргії.

Серце калатало в грудях Лотто — у блискучій синій спідниці до нього поспішала Матильда. Його лазурова нестримна левиця. Її довге заплетене волосся спадало з лівого плеча аж на груди. З нею єдиною пов’язане все найкраще в його житті. Він потягся до неї, але вона повернула його до вхідних дверей. Вони були відчинені. І там стояло дуже маленьке створіння. Оце так! Його молодша сестра Рейчел із тоненькими кісками, в комбінезоні, круглими очима дивилась на цю сцену пиятики й розпусти з виразом жаху дитини баптистів, тремтячи від нервового збудження. Їй було всього вісім років. Картка «дитина без супроводу» теліпалась у неї на шиї. Позаду стояла пара середнього віку в однакових похідних черевиках і похмуро заглядала в кімнату.

— Рейчел! — вигукнув він, ухопив її за ремінець на рюкзачку й затяг усередину. Гостей трохи поменшало. Поцілунки припинилися, принаймні в цій кімнаті; хтозна, що там робилось у спальні. Матильда зняла з Рейчел рюкзак. Вони зустрічалися лише одного разу, коли тітка Лотто привозила дівчинку кілька тижнів тому на вручення диплому. Зараз Рейчел торкалася смарагдового намиста, яке Матильда імпульсивно подарувала їй на тій святковій вечері, знявши з власної шиї.

— Що ти тут робиш? — кричали Лотто й Матильда крізь шум.

Рейчел трохи відсунулася від Матильди, відчувши неприємний запах. Антиперспіранти спричиняють хворобу Альцгеймера, казала Матильда, а парфуми викликають алергію. В очах Рейчел стояли сльози, коли вона спитала:

 — Лотто, ти ж мене запросив?

Вона нічого не розповідала ні про те, як протягом трьох годин чекала в аеропорту, ні про люб’язних, але суворих туристів, які подорожували автостопом і, побачивши, що вона плаче, запропонували підвезти її. А Лотто нарешті згадав, що вона й справді збиралася приїхати, і в нього потемніло в очах, бо він забув, що на вихідні мала прибути його молодша сестра, забув, щойно домовився про це із тіткою Саллі по телефону, і навіть не спромігся попередити Матильду, яка була в сусідній кімнаті, поки ще в нього це не вилетіло з голови. Хвиля сорому затопила його, він уявив, як злякалася його сестра, як вона страждала, коли одна-однісінька чекала на нього біля видачі багажу. О, Господи! А що, якби якийсь злодій вхопив її? А що, якби вона довірилась якому-небудь негіднику, а не цим приязним людям, які так мирно сиділи зараз біля пивного кега зі своїми банданами й карабінами і сміялися, згадуючи дикі оргії своєї молодості? А що, якби вона потрапила до лап якогось збоченця? У нього перед очима замиготіли кадри: торгівля «білими рабинями»; Рейчел на колінах шкребе підлогу на якійсь кухні; її тримають у коробці під чиїмось ліжком. Схоже було, що вона плакала — її оченята були червоні. Як страшно їй, мабуть, було їхати всю дорогу від аеропорту з незнайомцями. Він сподівався, що вона не розповість про це мамі, щоб та не розчарувалась у ньому ще більше, ніж досі. Те, що мати сказала, коли вони таємно одружилися, і досі пекло йому. Яке ж він усе-таки лайно.

Але Рейчел повисла в нього на поясі й не відпускає. Та й обличчя Матильди вже вияснюється після бурі. Ні, не заслуговує він цих жінок, які довкола нього і які завжди все роблять правильно. [Можливо, й ні.] Вони трішки пошепотілися й вирішили: вечірка нехай собі триває без них, а вони беруть Рейчел, і всі разом ідуть вечеряти до закусочної на розі. Потім вкладають її спати, зачиняють спальню о дев’ятій і приглушують музику; а всі вихідні будуть загладжувати перед нею свою провину.

Пізній смачний сніданок, кіно й попкорн, поїздка до іграшкового магазину «FAO Schwarz», щоб потанцювати на величезних фортепіанних клавішах, вмонтованих у підлогу.

Рейчел поклала свої речі до шафи з туристичним причандаллям і дощовиками. Коли вона повернулась, до неї одразу причепився якийсь невисокий чорнявий чоловік — Семюел? — у якого був надзвичайно втомлений вигляд і який усе торочив про свою неймовірно важливу роботу в банку чи щось таке. Подумаєш, що тут важкого: переводити чеки в готівку й давати решту. Рейчел і сама могла це робити, а вона ж бо ходила ще тільки в третій клас.

Вона втекла від нього й засунула конверт із подарунком на новосілля братові в задню кишеню. З насолодою уявляла вираз його обличчя, коли він його відкриє: старанно заощаджені нею кишенькові гроші за півроку, майже дві тисячі доларів. Це були божевільні кишенькові гроші для восьмирічної дитини. Куди вона могла їх витратити? Мати, звісно, розлютиться, але Рейчел так хотіла