Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
«Я щось приготую», — запропонувала вона. Та він не хотів, аби вона до чогось торкалася… Коли вона готувала, він відчував ще більшу відразу до всього. «Поглянь, у тебе брудні руки! Ти втомилася!» Коли вона, накриваючи на стіл, упускала тарілку, він закипав і кидався в бійку. У нашій кімнатці була така тіснява, що ми весь час натикались одне на одного. Його злість не знаходила виходу. Стіл трусився, стільці танцювали вальс. Починався страшенний розгардіяш. Вони перечіплювалися одне об одного, сипали стусанами, нарешті згадували про порейну цибулю. Наставала сповідальна година…
«Тобто ти взагалі нічого не продала?.. Усі зусилля коту під хвіст. Моя бідолашна!..» Він глибоко зітхав. Жалів її. Він бачив, що майбутньому гаплик, їм ніколи не виборсатися з лайна.
Тут вона й виклала йому все… про те, що в нас поцупили хустинку… і як це сталося…
«Як?! — йому було просто невтямки. — Ти не закричала, що вони злодії? Ти дозволяєш обкрадати себе? Це ж наша праця!» Здавалося, він вибухне, так він розлютився… Його куртка тріщала по швах… «Це просто жах!» — лементував він. Моя мати белькотіла щось на кшталт вибачень… Та він уже нічого не чув. Вихопив ножа й всадив його в тарілку, дно тріснуло, макаронний соус розтікся по всьому столу. «Ні, ні, я більше не витримаю!» Він кружляв кімнатою й дедалі більше шаленів, потім вчепився в буфет у стилі Генріха III, тряс його як сливу. Лавина посуду бахнула на підлогу.
Пані Меон, корсетниця з крамнички навпроти, підходить до вікна, аби нічого не проґавити. Це наш найлютіший ворог, вона завжди нас ненавиділа. Перук'єри, букіністи, чия книгарня була трохи далі, навіть прочиняють вікно. Їм нема чого соромитись, вони просто прилипають до вітрини… Матір одержить добрячу прочуханку, це вже точно. Що ж до мене, то я ні за кого. Я думаю, що лайливістю й дурістю вони не поступаються одне одному… Вона б'є не так сильно, зате частіше. Кого б я хотів бачити вбитим? Напевне, все-таки батька.
Мені не дозволяють дивитися. «Підіймайся до себе, негіднику!.. лягай! Не забудь помолитися!..»
Він реве, кидається, вибухає, бомбардує всю кухню. На цвяшках уже нічого не висить… Усі каструлі стали метальним знаряддям… усе дзеленьчить… брязкає… гуде… Моя мати навколішках благає в Неба милости… Від потужного удару перекидається стіл… летить прямо на неї…
«Тікай, Фердінане!» — встигає вона гукнути до мене. Я вистрибую. Перелажу через гору скла й черепків… Він кидається на піаніно, яке залишила як заставу одна клієнтка… Стає вже зовсім несамовитий. Гатить каблуком по клавішах, клавіатурі гаплик… Тепер дійшла черга до моєї матері, береться за неї… Зі своєї кімнати я чую її крик: «Оґюсте! Оґюсте! Відпусти мене…» А потім придушений зойк…
Я спускаюся на кілька сходинок, щоб глянути… Він тягне її вздовж перил. Вона чіпляється за нього. Стискає йому горло. Це її рятує. Тепер уже він намагається вивільнитись… Кидає її на долівку. Вона летить догори дриґом… зі сходинки на сходинку… ще трохи перекочується… внизу намагається встати… Він проходить через крамницю… йде геть… Нарешті вона звелась на ноги… Вертається на кухню. У неї закривавлене волосся. Умивається над раковиною… Плаче… Задихається… Підмітає черепки… У таких випадках він повертається пізно… Знову залягає тиша.
* * *
Бабуся розуміла, що мені потрібні розваги, що для мене шкідливо, весь час сидіти в крамниці. Її просто нудило від дурниць, які постійно вигукував мій несамовитий батько. Вона купила цуценя, щоб я міг з ним збавляти час, коли чекав на покупців… Я поводився з ним, як батько зі мною. Коли ми залишалися самі, копав його щосили. Пес забивався під шафу й скавчав. А потім приповзав просити пробачення. Він робив це так само, як і я.
Та я не мав задоволення від того, що бив його, мені більше подобалося його цілувати. Обціловував його, а песик виривався. Він ходив з нами скрізь, навіть в кіно на ранкові сеанси у четвер. Платила, звичайно, Бабуся. Ми переглядали три сеанси поспіль. Ціна на будь-яке місце була однакова — один франк. У цілковитій тиші, без розмов, без музики, без слів, тільки шелест кінопроектора. Все це ще повернеться, людина стомлюється від усього, тільки не від сну й дрімоти. «Подорож на Місяць» також повернеться… Я досі знаю цей фільм напам'ять.
Часто влітку ми були самі у великій залі, Кароліна і я. В кінці білетерка давала нам знак, що наш сеанс закінчився. Я будив песика й Бабусю. На вулиці ми пробиралися через натовп, Бульвари й товкотнечу. Щораз ми запізнювались. І приходили геть засапавшись.
«Тобі сподобалося?» — питала мене Кароліна. Я нічого не відповідав, не любив таких запитань. «Потайлива дитина», — говорили про мене сусіди…
Дорогою додому на розі нашого Пасажу вона купувала для мене в перекупки «Захопливі пригоди з картинками». Вона ховала їх під трьома спідницями. Батько не хотів, щоб я читав різні дурниці. Казав, що це збиває мене з пантелику, не готує до життя, краще вчитися читати на серйозних творах.
Мені скоро мало виповнитися сім років, і я готувався до школи, тож, мовляв, не треба збиватись на манівці… Інші крамарські діти також збирались до школи, так що тут було не до жартів. Коли батько повертався з достави, то читав мені невеликі проповіді про серйозність життя. Самих лише ляпасів було замало.
* * *
Мій батько, в передчутті, що я точно стану злодієм, ревів як тромбон. Якось по обіді ми разом з Томом спорожнили цукерницю. Цього він не міг забути. До того ж я мав ще один недолік: завжди брудний зад, я не витирав його, не мав часу, ясна річ, усі навколо постійно поспішали… Я майже не підтирався тому, що завжди на мене чекав ляпас за запізнення… Тож я поспішав… Залишав двері туалету відчиненими, щоб чути, чи хто не йде… Какав як пташка, у перерві між грозами…
Тікав на другий поверх і ховався там… Тижнями я ходив з кіркою на дупі. Знав, що від мене йде запах, тому трохи соромився чужих людей.
«Він брудний, як тридцять шість свиней! Жодної пошани до самого себе! Він нічого не досягне в житті! Його
