Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Ми поїхали в одній кареті. Вона припала до мене, я її обійняв. Вона не зронила ні слова з моменту появи Г*** М***, але, залишившись наодинці зі мною, вона почала втішати мене ніжними словами, ввесь час докоряючи собі в тому, що стала причиною мого нещастя. Я запевняв її, що ніколи не нарікатиму на свою долю, поки вона не перестане любити мене. «Мене нічого жаліти, – вів далі я, – декілька місяців в’язниці зовсім не страхають мене, і я завжди віддам перевагу Шатле над Сен-Лазаром. Але за тобою, кохана, тужить моє серце. Яка сумна доля такого чарівного створіння! О, небеса, як можете ви поводитися так суворо з найдосконалішим із творінь своїх? Чому не наділені ми від народження властивостями, відповідними до нашої злої долі? Ми обдаровані розумом, смаком, чутливістю; на жаль, яке сумне застосування ми їм знаходимо, в той час як стільки душ, ницих і підлих, насолоджуються всіма милостями долі!»

Роздуми ці сповнили мене скорботою. Але все було ніщо в порівнянні з думами про прийдешнє, бо я знемагав від страху за Манон. Вона вже побувала у притулку, і, хоча благополучно вибралася звідти, я знав, що повторне ув’язнення таїть у собі найнебезпечніші наслідки. Я хотів би поділитися з Манон своєю тривогою, але боявся занадто її злякати. Я тремтів за неї, не сміючи попередити про небезпеку, і обіймав бідолаху, зітхаючи та запевняючи у своїй любові, єдиному почутті, яке я смів висловити.

«Манон, – говорив я, – скажіть щиро, чи завжди ви любитимете мене?» Вона відповіла, що її вкрай засмучують мої сумніви. «Ну от, я більше не сумніваюся, – мовив я, – і з цією впевненістю не страшуся ніяких ворогів. Я вдамся до сприяння своєї сім’ї, я неодмінно вийду з Шатле і віддам усю кров, присвячу всі сили, щоб вирвати вас звідти, щойно опинюся на волі».

Ми під’їхали до в’язниці. Нас помістили кожного в окремій камері. Удар цей уразив мене не так сильно, бо я передбачав його. Я доручив Манон охоронцеві, повідомивши його, що я людина високого стану, пообіцявши значну винагороду. Я обійняв дорогу мою кохану, перш ніж розлучитися з нею. Я заклинав її не журитися надмірно і не страшитися нічого, доки я живий. Гроші в мене були. Частину їх я віддав їй, а з решти щедро заплатив охоронцеві наперед за місячне утримання її та моє.[122]

Гроші чудово подіяли. Мене помістили в охайну кімнату і запевнили, що Манон отримала таку ж. Я негайно почав обмірковувати, яким шляхом домогтися швидкого звільнення. Було ясно, що нічого особливо злочинного не було в моїй справі; припускаючи навіть, що свідченням Марселя встановлено наш задум вчинити крадіжку, я прекрасно знав, що наміри самі по собі не підлягають покаранню. Я вирішив спішно написати батькові, просячи його особисто приїхати до Парижа. Я набагато менше соромився, як уже сказав, ув’язнення в Шатле, ніж у Сен-Лазарі. З іншого боку, хоча я і зберіг належну повагу до батьківського авторитету, роки та досвід вельми зменшили мою боязкість. Отже, я склав листа, а до відправки його з Шатле не зустрів ніяких перешкод. Але я міг би позбавити себе клопоту, якби знав, що батько має прибути до Парижа наступного дня.

Отримавши першого мого листа, написаного тиждень тому, він був ним надзвичайно втішений. Але, хоч як полестив я йому надією на моє виправлення, він не визнав можливим задовольнятися самими обіцянками. Він вирішив своїми очима переконатися в зміні, що сталася зі мною, і вчинити так чи інакше залежно від щирості мого розкаяння. Він прибув наступного дня після нашого ув’язнення.

Насамперед він попрямував до Тібержа, до якого я просив адресувати свою відповідь. Від нього він не зміг отримати відомостей ні про місце перебування, ні про становище моє нині. Він почув од нього тільки про мої пригоди після втечі з семінарії Сен-Сюльпіс. Тіберж із великою похвалою відізвався про добрі мої наміри, що виявилися під час останнього нашого побачення. Він додав, що я, на його думку, зовсім порвав із Манон, але що його все-таки дивує відсутність від мене вістей протягом цілого тижня. Батько не був такий довірливий. Він зрозумів, що за моїм мовчанням, на яке скаржився Тіберж, криється щось, що вислизає від його прозорливості, і з такою старанністю почав шукати мої сліди, що через два дні після приїзду дізнався про моє ув’язнення в Шатле.

До його приходу, очікувати якого я ніяк не міг так рано, мене відвідав начальник поліції, тобто, просто кажучи, я зазнав допиту. Він кинув мені декілька докорів, які, щоправда, не містили для мене нічого грубого та образливого. Він м’яко сказав мені, що жалкує про погану мою поведінку; що я вчинив необережно, набувши собі ворога в особі пана де Г*** М***, що воістину в справі моїй позначається більше необачності й легковажності, ніж злого наміру; але що я сяк чи так уже повторно потрапляю на лаву підсудних, хоча можна було сподіватися, що два-три місяці, проведені у Сен-Лазарі, напоумлять мене.

Втішений тим, що маю справу з суддею розсудливим, я говорив із ним так шанобливо і стримано, що він, здавалося, був надзвичайно задоволений моїми відповідями. Він порадив мені не занадто засмучуватись і сказав, що хотів би зробити мені послугу з поваги до мого роду та молодості.

Я зважився доручити Манон його увазі, з похвалою відгукнувшись про її лагідність і доброзвичайність. Він відповів сміючись, що поки що не бачив її, але йому говорили про неї як про особу дуже небезпечну. Слова його пробудили в мені таку велику до неї ніжність, що я виголосив пристрасну промову на захист бідолашної моєї коханої й навіть не міг стримати сліз. Він наказав відвести мене назад у камеру. «Ох, любов, любов, – вигукнув мені вслід цей статечний суддя, – невже ти ніколи не уживешся з розсудливістю?»

Я вдавався до сумних роздумів, розмірковуючи про бесіду з начальником поліції, коли почув, як відчиняються двері в мою камеру, – то був батько. Хоча я мав би підготуватися до цієї зустрічі, бо чекав її на кілька днів пізніше, але був настільки приголомшений, що провалився б крізь землю, якби вона розверзлась у мене під ногами. У неймовірному зніяковінні я обійняв його. Мовчки він сів; мовчки я стояв перед ним, похнюпившись і з непокритою головою.

«Сідайте, добродію мій, сідайте, – сказав