Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Змушений піти за батьком на його квартиру, я лише близько шостої години знайшов мить вислизнути з його очей, аби поспішити назад у Шатле. Я мав один тільки намір – передати трохи харчів для Манон і доручити її турботам охоронця, бо не тішив себе надією, що мені дозволять побачитися з нею. Так само у мене не було ще часу подумати про її звільнення.

Я викликав охоронця. Він не забув моєї щедрості й доброти і, бажаючи хоч чим-небудь прислужитися мені, заговорив про долю Манон як про нещастя вельми прикре, бо це не може не пригнічувати мене. Я не міг утямити, про що він веде мову. Деякий час ми розмовляли, не розуміючи один одного. Зрештою, переконавшись, що я нічого не знаю, він повідав мені те, про що я вже мав честь вам розповісти і що повторювати для мене занадто тяжко.

Ніякий апоплексичний удар не подіяв би більш раптово й жахливо. Серце моє болісно стислось, і, падаючи непритомним, я подумав, що назавжди розлучаюся з життям. Опритомнів я не відразу; коли я прийшов до тями, я оглянув кімнату, оглянув себе, щоб упевнитися, чи ношу я ще сумне звання живої людини. Достовірним є те, що, йдучи лише за природним прагненням звільнитися від страждань, я ні про що не міг мріяти, окрім як про смерть, у цю мить відчаю і жаху. Навіть страшні картини замогильних мук не здавалися мені жахливішими, ніж жорстокі судоми, що терзали мене. Між тим завдяки дивній дії любові я скоро знайшов у собі сили подякувати небесам за повернення мені притомності й розуму. Моя смерть була б визволенням лише для мене самого. Манон потребувала мого життя, щоб я міг звільнити її, допомогти їй, помститися за неї. Я присягнувся віддати їй усі свої сили без залишку.

Охоронець надав мені допомогу з такою увагою, якої міг би я очікувати хіба від найкращого друга. З палкою вдячністю прийняв я його послуги. «Бач, – сказав я йому, – ви зворушені моїми стражданнями. Всі відвернулися від мене. Навіть батько мій – один із найбезжальніших моїх гонителів. Ні в кого немає співчуття до мене. Ви, тільки ви в цій обителі жорстокості й варварства виявляєте співчуття до найнещаснішого з людей». Він мені радив не показуватися на вулиці, не очунявши від мого сум’ятного стану. «Нічого, нічого, – відповів я йдучи, – ми побачимося знову, раніше, ніж ви думаєте. Приготуйте мені найпохмурішу з ваших камер; я постараюся на неї заслужити».

Дійсно, найближчі мої наміри полягали в тому, щоб розправитися з обома Г*** М*** і начальником поліції та вслід за тим кинутися штурмом на притулок, покликавши всіх, кого тільки зможу, за собою. Навіть батька я готовий був не щадити у своїй справедливій жадобі помсти, бо охоронець не втаїв од мене, що вони з Г*** М*** винуватці моєї втрати.

Але коли я зробив декілька кроків на вулиці, й повітря трохи охолодило мою кров і заспокоїло мене, лють моя поступилася місцем почуттю більш розсудливому. Смерть наших ворогів зробила б погану послугу Манон і, мабуть, відняла б у мене всяку можливість їй допомогти. З іншого боку, чи міг я вдатися до підлого вбивства? А який інший шлях помсти відкривався переді мною? Я зібрався з силами і духом, вирішивши передусім постаратися звільнити Манон, а вже після успіху цієї важливої справи зайнятись іншим.

Грошей у мене залишалося небагато. І все-таки то була необхідна основа, і з неї слід було починати. Я знав тільки трьох осіб, від яких міг чекати грошової допомоги: пана де Т***, мого батька і Тібержа. Мало було сподівання отримати що-небудь від двох останніх, а першому мені було совісно докучати своєю настирливістю. Але у відчаї не зупиняєшся ні перед чим. Я відразу ж попрямував до семінарії Сен-Сюльпіс, не турбуючись про те, що мене можуть упізнати. Я викликав Тібержа. З перших же його слів я зрозумів, що мої останні пригоди йому невідомі. Тому я тут же змінив рішення подіяти на його почуття жалю. Я заговорив із ним про мою радість зустрічі з батьком і потім попросив позичити мені невелику суму грошей, щоб до від’їзду з Парижа розплатитися з боргами, втаївши їх від батька. Він одразу ж запропонував мені свій гаманець. Я взяв п’ятсот франків із шестисот, які були в нім, і запропонував дати розписку; але Тіберж був занадто благородний, аби прийняти її.

Звідти я попрямував до пана де Т***. З ним я був відвертий. Я розповів йому про всі свої біди та страждання; він уже знав про них аж до щонайменших подробиць, оскільки стежив за пригодами молодого Г*** М***. Одначе він вислухав мене зі співчуттям. Коли ж я попросив його поради відносно звільнення Манон, він сумно мені відповів, що справа уявляється йому безнадійною, а тому слід відмовитися від усякої надії, якщо не сподіватися на чудесну допомогу Божу; що він навмисно побував у притулку, коли Манон було ув’язнено туди; що навіть йому відмовлено було в побаченні з нею; що розпорядження, віддані начальником поліції, відзначаються надзвичайною суворістю і, на довершення всіх невдач, партію арештантів, до якої вона приписана, призначено до відправки на післязавтра.

Я був такий пригнічений його словами, що, якби він говорив цілу годину, я б і не подумав його перебити. Він продовжував розповідати, що не відвідав мене в Шатле, розраховуючи, що, коли він утаїть нашу дружбу, йому буде легше надати мені допомогу; що, дізнавшись через декілька годин про моє звільнення, він журився, що не може побачитися зі мною і скоріше дати мені єдину пораду, від якої я міг би чекати зміни в долі Манон; але порада така небезпечна, що він просить мене зберегти в таємниці його участь у ній. План полягав у тому, щоб підібрати декілька сміливців і напасти на варту Манон при виїзді з Парижа. Він не став чекати мого зізнання в убогості. «Ось сто пістолів, – сказав він мені, простягаючи гаманець, – вони можуть вам знадобитися. Ви віддасте мені їх, коли справи ваші влаштуються». Він додав, що, коли б турбота про свою репутацію не заважала йому самому взятися за звільнення моєї коханки, він запропонував би в моє розпорядження свою руку і шпагу.

Рідкісна його великодушність зворушила мене до сліз. Я висловив йому вдячність