Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Вона не відповідала; але як тільки я сів, вона впала на коліна і схилилася до мене головою, затуливши обличчя моїми руками. У ту ж мить я відчув на них її сльози. Боги! чого я тільки не відчував… «Ах, Манон, Манон, – вів далі я, зітхаючи, – пізно дарувати мені сльози, коли ви завдали мені смертельного удару. Ви вдаєтеся до фальшивої печалі, а відчути її вам не дано. Моя присутність, яка завжди служила перешкодою вашим задоволенням, без сумніву, становить найбільше нещастя для вас. Розкрийте очі, придивіться, який я; таких ніжних сліз не проливають над нещасним, якого зрадили і покинули так нелюдяно».

Вона цілувала мені руки, не міняючи пози. «Непостійна Манон, – заговорив я знову, – невдячна і невірна жінко, де ваші обіцянки та ваші клятви? Підступна, жорстока коханко, що зробила ти зі своєю любов’ю, в якій присягалася мені ще сьогодні? Праведні небеса, – вигукнув я, – ось як сміється над вами віроломна, після того як так благоговійно закликала вас у свідки! Отже, віроломство винагороджується. Відчай і самотність – ось доля постійності й вірності».

Слова мої супроводжувалися такими гіркими роздумами, що сльози мимоволі котилися з моїх очей. По моєму голосу, що змінився, Манон помітила, що я плачу. Вона перервала нарешті мовчання. «Так, я винна, якщо я заподіяла вам стільки горя та хвилювання, – сказала вона сумно, – але нехай покарають мене небеса, якщо я усвідомлювала або передбачала свою провину».

Мова її здалася мені такою позбавленою всякого здорового глузду і правдоподібності, що я не міг стриматися від найсильнішого нападу гніву. «Яка жахлива нещирість! – закричав я. – Ясніше, ніж будь-коли, я бачу, що ти просто обманщиця і брехуха. Тепер я знаю твій ниций характер. Прощай, підле створіння, – вів далі я, підводячись, – я вважаю за краще тисячу разів померти, ніж мати що-небудь спільне з тобою. Нехай покарають мене небеса, якщо віднині я удостою тебе хоч одним поглядом. Залишайся зі своїм новим коханцем, люби його, зневажай мене, забудь про честь, про благородство; я сміюся над вами, мені однаково».

Вона жахнулася від моєї несамовитості, все ще стоячи на колінах біля мого стільця, дивилася на мене, тремтячи й не сміючи дихати. Я зробив кілька кроків до дверей, обернувшись до неї і не зводячи з неї очей, але потрібно було втратити останнє людське почуття, щоби встояти проти такої чарівності.

Мені була така чужа варварська безсердечність, що, перейшовши несподівано до протилежної крайності, я повернувся або, скоріше, кинувся до неї, забувши про все. Я обняв її, обсипав незліченними ніжними поцілунками, просив вибачення за мою запальність; зізнався, що був грубий, що не заслуговую на щастя бути коханим такою дівчиною, як вона.

Я всадовив її і, ставши перед нею навколішки, заклинав вислухати мене. У небагатьох фразах я висловив усе, що тільки може винайти найшанобливішого, найніжнішого покірний і пристрасний коханець. Я благав її, як про милість, сказати, що вона прощає мене. Вона впустила руки мені на плечі, кажучи, що сама потребує моєї доброти, аби загладити ті прикрощі, яких мені заподіяла, і що вона починає побоюватись, і не без підстав, чи в силах я вислухати ті аргументи, які вона може навести у своє виправдання. Я перебив її негайно ж: «О, я не прошу у вас виправдань! Я схвалюю все, що ви зробили. Не мені розбиратись у вашій поведінці. Я буду занадто задоволений, занадто щасливий, якщо моя дорога Манон не позбавить мене ніжності свого серця. Але, – вів далі я, роздумуючи про свою долю, – всемогутня Манон, ви, що з примхи своєї даєте мені радість і муки, дозвольте мені, в нагороду за моє упокорювання і розкаяння, повідати вам про печаль мою і тугу? Чи дізнаюся від вас, що чекає мене сьогодні, й чи безповоротно збираєтеся ви підписати мені смертний вирок, провівши ніч з моїм суперником?».

Вона замислилася, перш ніж мені відповісти. «Мій кавалере, – сказала вона заспокоївшись, – якби ви відразу заговорили так ясно, ви б уберегли себе від багатьох хвилювань, а мене від дуже важкої сцени. Якщо ваші муки походять лише від ревнощів, я б їх зцілила, запропонувавши йти за вами негайно хоч на край світу. Але я уявила, що причиною вашого засмучення став лист, якого я вам написала на очах у пана де Г*** М***, і дівиця, послана нами. Я подумала, що листа мого ви сприйняли за кепкування, а побачивши дівицю, підіслану до вас, припустили, що я відмовляюся від вас заради Г*** М***. Ось ця думка і привела мене у відчай, бо, хоча я і не почуваюся винною, проте, розміркувавши, визнала, що зовнішні обставини не говорять на мою користь. І все-таки, – вела далі вона, – я хочу, щоб ви судили мене лише після того, як я поясню вам усю правду».

Тут вона розповіла мені все, що сталося після того, як вона зустрілася з Г*** М***, що чекав на неї в цьому особняку. Він прийняв її, дійсно, як найзнатнішу принцесу в світі; показав їй усі кімнати, прибрані з дивовижним смаком і ретельністю; відлічив їй десять тисяч ліврів у її спальні та приєднав до них декілька коштовностей, у тому числі перлинне намисто і браслети, вже раз даровані їй його батьком; звідти повів її у вітальню, яку вона ще не бачила, де очікувало її прекрасне частування. Прислуговували їм лакеї, яких він найняв для неї, наказавши їм слугувати їй надалі як своїй пані; насамкінець показав їй карету, коней і всі інші подарунки; після чого запропонував їй партію у пікет в очікуванні вечері.

«Признаюся вам, – вела далі вона, – що була приголомшена такою пишністю. Я розсудила, що було б шкода відразу позбутися нам стількох благ, удовольнившись десятьма тисячами ліврів і коштовностями, які я винесу на собі; що багатство це створене для вас і для мене, і ми могли б жити собі на втіху на кошти Г*** М***.

Замість того щоб запропонувати йому поїздку в театр, мені спало на думку з’ясувати його ставлення до вас, аби передбачити, чи легко буде нам бачитись у разі, якщо план мій вдасться здійснити. Я виявила, що характер він має дуже поступливий. Він запитав, що я думаю про вас і чи жалко було мені вас покинути. Я відповіла, що ви