Знедолені - Віктор Гюго

Не без внутрішнього трепету взяв Маріус листа, якого дала йому Епоніна. Він подумав про нього зразу, як тільки бідолашна дівчина склепила очі, — так уже влаштоване людське серце. Маріус обережно поклав Епоніну на землю й підійшов до свічки в нижній залі. Листом була маленька записка, акуратно згорнута й запечатана, з такою адресою, написаною жіночим почерком:

«Пану Маріусові Понмерсі, в пана Курфейрака, Склодувна вулиця, № 16».

Маріус зламав печатку й прочитав:

«Мій коханий! На жаль, батько хоче, щоб ми виїхали негайно. Сьогодні ввечері ми будемо на вулиці Озброєної людини, № 7. За тиждень вирушимо до Англії.

Козетта, 4 червня».

Їхнє кохання було таке невинне, що Маріус навіть не знав Козеттиного почерку.

Те, що відбулося, можна переказати в кількох словах. Усе це влаштувала Епоніна. Надумавши розладнати задуми батька й бандитів щодо будинку на вулиці Плюме, вона водночас поставила перед собою й другу мету: розлучити Маріуса з Козеттою. Насамперед Епоніна помінялася лахміттям із першим же шалапутом, якому припала до вподоби думка перевдягтися жінкою. Потім вона підкинула Жанові Вальжану на Марсовому полі оте промовисте застереження: «Переїздіть!» Жан Вальжан відразу повернувся додому й сказав Козетті: «Увечері ми перебираємося на вулицю Озброєної людини разом із Туссен. Наступного тижня — виїздимо до Лондона». Козетта, приголомшена цим несподіваним ударом, поквапно написала два рядки Маріусові. Але як укинути листа на пошту? Сама вона ніколи не виходила з дому, а Туссен, здивована таким незвичайним дорученням, напевне показала б листа панові Фошлевану. Побачивши крізь штахети Епоніну в чоловічому одязі, яка ходила біля їхнього саду, стурбована Козетта підкликала «молодого робітника», дала йому п’ять франків і попросила: «Негайно віднесіть листа за адресою». Епоніна поклала листа собі до кишені. Назавтра, 5 червня, вона пішла до Курфейрака «побачити Маріуса», хоч і не збиралася віддавати йому листа. Таку дивну поведінку зрозуміє кожна ревнива й любляча душа. Коли Курфейрак сказав: «Ми йдемо на барикади», — Епоніні раптом сяйнула думка кинутися назустріч цій смерті, як вона кинулася б назустріч будь-якій іншій, і штовхнути туди Маріуса. Вона пішла за Курфейраком, довідалася, в якому місці споруджують барикаду, і, певна, що ввечері Маріус, як завжди, прийде на побачення, — адже вона перехопила посланого йому листа, — подалася на вулицю Плюме, дочекалася там Маріуса й від імені друзів покликала його на барикаду. Вона розраховувала на розпач, який охопить Маріуса, коли він не застане Козетти, й не помилилася. Епоніна повернулася на вулицю Шанврері, й ми вже знаємо, що вона там учинила. Вона померла з похмурою радістю, властивою ревнивим серцям, які тягнуть за собою в могилу кохану істоту, кажучи: «Хай вона (чи він) нікому не дістанеться!»

Маріус покрив Козеттиного листа поцілунками. То вона кохає його! На мить у нього промайнула думка, що тепер умирати йому не треба. Але потім він сказав собі: «Вона від’їжджає. Батько відвезе її до Англії, а мій дід не хоче, щоб я одружився з нею. Нічого не змінилося в моїй безталанній долі».

Тоді він подумав, що повинен виконати два обов’язки: повідомити Козетту про свою смерть, передавши їй останнє «прощай», і врятувати від неминучої загибелі бідолашного хлопця, Епоніниного брата й сина Тенардьє.

Маріус мав при собі той самий зошит у шкіряній палітурці, куди записав для Козетти стільки думок про кохання. Він вирвав звідти аркуш і накидав на ньому олівцем кілька рядків:

«Наше одруження неможливе. Я просив дозволу в свого діда — він мені відмовив. Я не маю засобів до життя, ти — також. Я прийшов і вже не застав тебе. Я дав слово, і тепер я його додержу. Я помираю. Я кохаю тебе. Коли ти читатимеш ці рядки, моя душа вже буде біля тебе і всміхнеться тобі».

Потім Маріус склав аркуш учетверо й надписав адресу:

«Панні Козетті Фошлеван, у пана Фошлевана, вулиця Озброєної людини, № 7».

Він на мить замислився, знову розкрив зошит і написав на першій сторінці такі рядки:

«Мене звати Маріус Понмерсі. Прошу доставити мій труп моєму дідові, пану Жільнорманові, на вулицю Сестер Голгофи, будинок № 6, у Маре».

Знову поклавши зошит-записник у кишеню сурдута, Маріус покликав Гавроша. На його голос хлопчик прибіг миттю.

— Хочеш зробити дещо для мене?

— Усе що завгодно, — сказав Гаврош. — Без вас мені вже був би капець.

— Візьми цього листа. Негайно покинь барикаду (Гаврош, занепокоєний, пошкрябав за вухом) і завтра вранці передаси його за адресою панні Козетті, в пана Фошлевана на вулиці Озброєної людини, будинок номер сім.

— Ну гаразд… Але ж на той час барикаду можуть узяти штурмом, а мене тут не буде, — відповів маленький герой.

— Барикаду, очевидно, атакують лише вдосвіта і раніше полудня не захоплять.

— А якщо я віднесу вашого листа завтра вранці?

— Буде надто пізно. Барикаду оточать, на всіх вулицях поставлять варту, і ти не зможеш пройти. Вирушай негайно.

Гаврош не знайшов що відповісти, він стояв і сумно шкрябав за вухом. Раптом він стрепенувся, наче птах, і взяв листа.

— Гаразд, — сказав він.

У Гавроша промайнула думка, якої він не висловив уголос: «Зараз ще нема й дванадцятої, вулиця Озброєної людини недалеко, я скоренько віднесу листа і встигну повернутися».

Книга чотирнадцята

Вулиця озброєної людини

1. Бювар виказує таємницю Козетти

А тим часом у душі Жана Вальжана панувало не менше сум’яття, ніж у охопленому революційним збудженням Парижі.

Напередодні вони перебралися на вулицю Озброєної людини.

Козетта покинула вулицю Плюме з очевидною неохотою. Уперше бажання Жана Вальжана вступило в суперечність із бажанням Козетти. Несподівана порада: «Переїздіть!», підкинута незнайомцем, стривожила Жана Вальжана так, що він виявив непохитність, і Козетті довелося підкоритись.

Обоє прибули на вулицю Озброєної людини мовчазні, не сказавши одне одному ні слова; Жан Вальжан був такий стурбований, що не помітив Козеттиного смутку, а Козетта — така засмучена, що не помітила стурбованості Жана Вальжана.

Припускаючи, що вони, можливо, більш ніколи не повернуться на вулицю Плюме, Жан Вальжан узяв із собою Туссен, чого раніше не робив ніколи. З речей він прихопив тільки валізку, яку Козетта прозвала «нерозлучною». Чемодани й скрині потребують носіїв, а носії — це свідки. Жан Вальжан підозрював, що його вистежили, і їхній від’їзд із вулиці Плюме скидався на втечу. Викликали фіакр до хвіртки на Вавилонській вулиці й поїхали.

Туссен насилу умовила Жана Вальжана спакувати трохи білизни, одягу та деякі туалетні речі,