Знедолені - Віктор Гюго
На мить запала мовчанка, ніби обидві сторони вичікували. Та ось із глибини мороку чийсь зловісний голос — здавалося, то заговорила сама темрява, — викрикнув:
— Хто там?
Водночас почулося подзвякування рушниць — їх спускали з плечей.
Анжольрас відповів дзвінким і гордим голосом:
— Французька революція!
— Вогонь! — скомандував голос. Багряна блискавка освітила вулицю — так мовби відчинились і зразу зачинились дверці розпаленого горна.
Страхітливий гуркіт розколов повітря над барикадою. Червоний прапор упав. Залп був такий густий, що кулями зрізало держално — тобто дишель омнібуса. Рикошетом кулі повідскакували від карнизів і поранили кількох чоловік усередині барикади.
Цей перший залп справив жахливе враження і змусив замислитися найвідважніших. Стало очевидно, що їм доведеться мати справу принаймні з цілим полком.
— Товариші! — вигукнув Курфейрак. — Не марнуймо порох. Відкриємо вогонь тільки тоді, коли вони поткнуться у вулицю.
— А насамперед, — сказав Анжольрас, — треба підняти прапор!
І він узяв прапор, який упав просто йому під ноги.
За барикадою почувся стукіт шомполів у стволах. Військо знову заряджало рушниці.
— Хто підійме прапор над барикадою? — запитав Анжольрас.
Усі мовчали. Вийти на гребінь барикади, коли її знову взяли на приціл, означало певну смерть. Найхоробрішій людині важко винести собі смертний вирок. Навіть сам Анжольрас здригнувся.
— Ніхто не зголошується? — запитав він.
2. Прапор. Дія друга
З тієї миті, коли повстанці отаборилися біля «Коринфа» й почали будувати барикаду, ніхто більше не звертав уваги на Мабефа. Одначе старий не покинув загону. Він зайшов у шинок і сів за стойкою, на першому поверсі. Там він, так би мовити, цілком замкнувся в собі. Він не підводив голови і, здавалося, ні про що не думав. Курфейрак і ще дехто кілька разів підходили до нього, застерігали про небезпеку й радили йти додому, та він, либонь, нічого не чув. Його руки впиралися в коліна, а голова похилилась, начебто він заглядав у провалля. Коли всі побігли на свої бойові пости, в нижній залишилися тільки прив’язаний до стовпа Жавер, повстанець, який з оголеною шаблею стеріг бранця, і він, Мабеф. Гуркіт першого залпу пробудив старого із заціпеніння. Він рвучко підвівся, перетнув приміщення, й у ту мить, коли Анжольрас перепитав: «Ніхто не зголошується?», — усі побачили на порозі шинку дідуся Мабефа.
Його поява глибоко схвилювала повстанців. Залунали крики:
— Це той, хто голосував за страту короля! Член Конвенту! Представник народу!
Мабуть, старий Мабеф нічого не зрозумів із тих криків.
Він рушив прямо на Анжольраса — повстанці розступилися перед ним зі святобливим острахом, — вихопив у нього з рук прапор, і ось вісімдесятирічний дід, у якого трусилася голова, твердою ходою почав підійматися по східцях на барикаду. Ніхто не зважився ні зупинити його, ні підтримати — навіть Анжольрас відступив, приголомшений. Видовище було таке величне й похмуре, що всі закричали: «Геть шапки!» З кожною наступною сходинкою це сиве волосся, старече обличчя, лисе й зморшкувате чоло, ці запалі очі, напіврозтулений від подиву рот, немічна рука, що стискала червоний прапор, виступали з темряви, виростаючи в кривавому світлі смолоскипа, і, здавалося, то піднявся з могили привид Дев’яносто третього року зі знаменом революційного терору в руках.
Коли він ступив на останню сходинку, коли цей грізний, тремтячий привид випростався над купою уламків перед тисячею наведених на нього рушниць, уся барикада набула в темряві надприродного, грандіозного вигляду.
Запала мовчанка, яка буває тільки при спогляданні чуда.
У глибокій тиші старий махнув червоним прапором і вигукнув:
— Слава Революції! Хай живе Республіка! Братерство! Рівність! І смерть!
З темряви долинуло нерозбірливе бурмотіння, а тоді той самий громовий голос, який запитував: «Хто там?», крикнув:
– Ідіть геть!
Старий Мабеф, блідий, як мрець, з вогниками божевілля в очах, підняв прапор над головою і повторив:
— Хай живе Республіка!
— Вогонь! — скомандував голос.
Другий залп ураганом куль ударив по барикаді.
У старого підігнулись коліна, потім він знову випростався, впустив прапор і впав горілиць на бруківку, розкинувши руки.
З-під нього потекли рівчачки крові. Бліде старече обличчя дивилось у небо.
Повстанців охопило надзвичайне хвилювання, яке змушує людину забувати навіть про небезпеку, й вони з шанобливим страхом наблизилися до вбитого.
— Що за люди ці вбивці короля! — сказав Анжольрас.
Курфейрак прошепотів йому на вухо:
— Я не хочу остуджувати захват, але тобі скажу. Його звати дідусь Мабеф, і він ніякий не вбивця короля. Досі він навіть здавався мені недоумкуватим, і я не знаю, що з ним сьогодні сталося.
— Голова недоумкуватого, а серце Брута, — відповів Анжольрас.
Потім він підвищив голос:
— Громадяни! Ви бачили, який приклад старі подають молодим. Ми вагались, а він зважився! Ми відступили перед небезпекою, а він пішов їй назустріч! Батьківщина має пишатися такими людьми. Він прожив довге життя й помер прекрасною смертю! А зараз занесімо його тіло в дім, і хай кожен захищає цього мертвого старого, як захищав би свого живого батька, — і тоді наша барикада стане неприступною!
Схвальний гомін був відповіддю на ці слова, й Анжольрас нахилився, підняв голову Мабефа й поцілував старого в чоло. Потім дуже обережно, ніби боявся завдати йому болю, скинув з нього сурдут, показав усім закривавлені дірки й мовив:
— Віднині ось наш прапор.
3. Гаврош даремно не взяв карабін Анжольраса
Старого Мабефа накрили чорною шаллю вдови Гюшлу. Шестеро чоловіків зробили зі своїх рушниць ноші, поклали на них труп і з урочистою повільністю віднесли його на стіл у нижній залі.
Заклопотані своєю священною і важливою справою, ці люди більш не думали про небезпеку, що їм загрожувала.
Один тільки малий Гаврош не покинув свого поста і стежив за вулицею. Раптом йому здалося, що якісь люди нечутно підкрадаються до барикади.
— Стережіться! — закричав він.
Курфейрак, Анжольрас, Жан Прувер, Комбефер, Баорель, Боссюе та всі інші безладною юрмою вибігли з шинку. А над барикадою вже густо виблискували леза багнетів. Високі муніципальні гвардійці, — хто перелазив через омнібус, а хто скориставшись проходом, — проникли всередину барикади. Гаврош відступав перед ними, проте не втікав.
То була критична мить. Як ото коли вода піднімається врівень із греблею і вже просочується крізь щілини. Ще секунда — і барикаду було б узято.
Баорель кинувся на першого гвардійця і вбив його пострілом упритул. Другий гвардієць заколов Баореля багнетом. Ще один повалив Курфейрака, який кричав: «До мене!» Найвищий серед
