Щиголь - Донна Тартт

— Якась дуже приємна дівчина. — Він зазирнув у свій блокнот, дивлячись над окулярами. — Дейзі Горслі? (Дейзі Горслі було справжнім ім’ям моєї Керол Ломбард.) — Сказала, що має багато роботи (кодове повідомлення: мовляв, наречений приїхав, не наближайся) і щоб ти надіслав їй есемеску, якщо хочеш сконтактувати.

— О’кей, дуже дякую.

Велике весілля Дейзі в Національному соборі, якщо воно справді відбудеться, повинне було відбутись у червні, після чого вона мала оселитись у Вашингтоні зі своїм БФ — так вона називала бойфренда.

— Місіс Гілдслі телефонувала також щодо високого комода з червоного дерева, не того, який із фронтоном-аркою, а іншого. Вона хоче купити його за добру ціну — вісім тисяч доларів, — я погодився, і, сподіваюся, ти не проти, той комод коштує не дорожче за три тисячі, якщо ти запитаєш мене. І також чоловік телефонував двічі — його звуть, здається, Лусіус Рів?

Я мало не похлинувся кавою — першою, яку наважився влити собі в шлунок за останні дні, — але Гобі, схоже, нічого не помітив.

— Він залишив свій номер. Сказав, ти знаєш, про що йдеться. О, — він сів і несподівано ляснув по столу долонею, — і тобі також телефонував один із дітей місіс Барбур!

— Кітсі?

— Ні. — Він ковтнув чаю. — Платт? Я не помилився — там є такий?

ХІІ

Думка про те, що доведеться говорити з Лусіусом Рівом без підтримки наркотиків, мало не примусила мене повернутися до сховища. Щодо Барбурів: я не мав особливої охоти розмовляти з Платтом також, але, на щастя, відповіла мені Кітсі.

— Ми хочемо влаштувати ще один обід на твою честь, — відразу сказала вона.

— Тобто?

— Хіба ми тобі не сказали? О, мабуть, я мусила зателефонувати! Одне слово, мама була просто щаслива побачитися з тобою. Вона хоче знати, коли ти прийдеш іще.

— Ну, розумієш…

— Тобі потрібне запрошення?

— Ну, щось таке…

— У тебе дивний голос.

— Пробач, я був хворий останніми днями. Грип.

— Справді? От лихо. Ми всі цілком здорові, тож, думаю, ти заразився не від нас. Чого тобі? — запитала вона, звертаючись до невиразного голосу на задньому тлі. — Тут Платт хоче забрати в мене слухавку. Я поговорю з тобою згодом.

— Привіт, брате, — сказав Платт, коли вийшов на лінію.

— Привіт, — відповів я, потираючи скроню, намагаючись не думати про те, як це чудно, що Платт назвав мене братом.

— Я… — Кроки, зачинилися двері. — Я хочу відразу перейти до діла.

— Так?

— Ідеться про меблі, — приязно сказав він. — Ти не зміг би продати деякі з наших?

— Чом би й ні? — сказав я. — Які меблі хоче вона продати?

— Річ у тому, — сказав Платт, — що я не хотів би турбувати маму цим, якщо можливо. Я не певен, чи вона погодиться на це, якщо ти розумієш, про що я кажу.

— Як?

— Розумієш, я хочу сказати, що в неї зібралося забагато барахла. Вона має речі в Мені й тут, у сховищі, на які вона більш ніколи не подивиться. І не тільки меблі. Срібло, колекція монет… кераміка, що коштує чималі гроші, але на вигляд лайно лайном, не стану приховувати. І я висловлююсь не фігурально. Ті штуки справді схожі на коров’ячі кізяки.

— Тоді я, природно, запитаю тебе, чому ти захотів це продати?

— Ну, знаєш, немає особливої потреби це продавати, — поквапом відповів він. — Але річ у тому, що вона надто чіпляється за це старе сміття.

Я потер очі.

— Платте…

— Я хочу сказати, що все це тут лежить мертвим вантажем. І більшість цього барахла належить мені. Монети й деякі старі рушниці та речі, бо бабуся відписала їх мені. Тобто, — діловито, — я буду з тобою відвертий. Тут є ще один чоловік, який хоче все це купити, але, чесно кажучи, я волів би мати справу з тобою. Ти знаєш нас, ти знаєш маму, і, я переконаний, ти даси нам справедливу ціну.

— Зрозуміло, — невпевнено сказав я.

Запала очікувальна пауза, що здавалася нескінченною, так ніби ми зачитували якийсь сценарій і він упевнено чекав, поки я дочитаю свою репліку, — а я міркував, як збити його з його наміру, коли раптом мій погляд упав на ім’я Лусіуса Ріва й номер телефону, записані відкритим, виразним почерком Гобі.

— Знаєш, це все досить складно, — сказав я. — Тобто я повинен особисто побачити ті речі, перш ніж я зможу конкретно щось сказати. Звичайно, звичайно, — він намагався вставити якусь фразу про фотографії, — світлини допомагають оцінювати речі, але їх не досить. Крім того, я не торгую монетами або керамікою того вигляду, про яку ти розповідав. Передусім це стосується монет — тобі справді варто знайти людину, яка займається лише цим. Проте тим часом, — сказав я, а він усе ще намагався перебити мене, — якщо йдеться тільки про те, щоб добути кілька тисяч баксів, я міг би допомогти тобі.

Схоже, це його цілком задовольнило.

— Так?

Я засунув руку під окуляри й стиснув перенісся.

— Ось у чому річ. Я намагаюся забезпечити історію для однієї речі — це справжній кошмар, мій клієнт не хоче дати мені спокій, я хочу викупити ту річ від нього назад, але він чомусь затявся й не погоджується. З якої причини, я не знаю. А проте, думаю, мені допомогло б, якби я зміг показати йому чек, який доводив би, що я купив цю річ в іншого колекціонера.

— Ну, ти знаєш, мама думає, що земля крутиться навколо тебе, — кисло промовив він. — Я переконаний, вона зробить усе, про що ти її попросиш.

— Річ у тому, — Гобі працював унизу стамескою, але я все одно стишив голос, — це все між нами двома, чи не так?

— Звичайно.

— Я не бачу жодної причини, щоб утягувати в цю справу твою матір. Я можу виписати чек продажу й заднім числом поставити дату. Але якщо мій клієнт матиме якісь запитання, а він, думаю, їх матиме, то мені хотілося б спрямувати його до тебе — дати йому твій номер телефону, мовляв, старший син, мати щойно овдовіла, ля-ля-ля…

— Хто цей клієнт?

— Його звуть Лусіус Рів. Ти про нього чув?

— Ні.

— Знаєш, аж ніяк не виключено, що він знайомий із твоєю матір’ю або зустрічався з нею коли-небудь.

— Це не буде проблемою. Мама рідко з кимось зустрічається цими днями.

Пауза. Я почув, як він припалює сигарету.

— Ну й що скаже мені цей мужик, коли зателефонує?

Я описав йому подвійний комод.

— Я надішлю тобі фотографію. Головна ознака — фенікс, вирізьблений на кришці. І ти повинен будеш