Щиголь - Донна Тартт
Того вечора, коли я повернувся від Барбурів, я ковтнув пігулку морфію тривалої дії — таким був мій звичай, коли я повертався додому в стані каяття і з почуттями, які мусив виправити: доза була маленька, менша ніж половина тієї, якої я потребував, аби щось відчути, вона лише мала на меті придушити сп’яніння, щоб я не був надто збуджений і зміг заснути. Наступного ранку, втративши мужність (бо зазвичай, прокидаючись хворим на цьому етапі свого плану прощання з наркотиками, я дуже швидко втрачав рішучість), я розкришив тридцять, а потім і шістдесят міліграмів роксикодону на мармуровій поверхні свого нічного столика, вдихнув цей порошок через обрізану соломинку, потім, не бажаючи змітати рештки від таблеток (вони все-таки коштували не менш як дві тисячі доларів), підвівся, одягся, промив собі ніс спреєм солоної води і, прихопивши ще кілька морфієвих пігулок довготривалої дії на випадок, якщо «ломка» — так називав цей процес Джером — надто мучитиме мене, запхав до кишені бляшанку з-під тютюну «Пух малинівки» й о шостій ранку, перш ніж прокинувся Гобі, зловив таксі до сховища.
Сховище, відчинене цілодобово, нагадувало поховальний комплекс майя, за винятком клерка з порожнім поглядом, який дивився телевізор за приймальним столом. Я нервово рушив до ліфтів. Я приходив сюди лише тричі за сім років, завжди опанований страхом, і ніколи не наважувався піднятися до своєї криївки, а лише швидко пірнав у вестибюль, щоб заплатити за зберігання готівкою: одразу за два роки, вносити більше законом не дозволялося.
Вантажний ліфт можна було запустити в дію лише карткою-ключем, яку, на щастя, я здогадався взяти з собою. На жаль, вона погано спрацьовувала, і протягом кількох хвилин, сподіваючись, що клерк за приймальним столом перебуває в глибокій відключці й нічого не помітить, я стояв у відкритому ліфті, знову й знову вкладаючи картку в паз, аж поки сталеві двері заскрипіли й зачинилися. Нервуючи й відчуваючи, що за мною стежать, докладаючи всіх зусиль, щоб відвернути обличчя від своєї тіні, яка похитувалася, наче п’яна, на моніторі, я доїхав до восьмого поверху, 8D 8E 8F 8G, шлакобетонні стіни й ряди безликих дверей, наче якась набірна вічність, де панує лише бежевий колір і де пилюка не осяде впродовж віків.
8R, два ключі й цифрова комбінація для відімкнення замка 7522, останні чотири цифри Борисового телефону в Лас-Веґасі. Двері моєї криївки заскрипіли металевим скреготом, і я побачив перед собою сумку з «Параґон Спортинг Ґудз» — так і звисала з неї етикетка від намету «Королівське шатро», $43.99, біла й новенька, як і тоді, коли я її купив, вісім років тому. І хоч куточок наволочки, який стримів із сумки, добряче шарахнув мене електричним струмом, так ніби хтось притулив до скроні електричний дріт, більш, ніж будь-що інше, мене вразив сморід, бо пластиковий прогумований дух маскувальної стрічки став нестерпним від перебування в такому малому й закритому просторі; про цей емоційно насичений сморід я не пам’ятав і не думав багато років, цей гострий запах полівінілу відкинув мене в дитинство та в мою спальню у Веґасі: хімікати і новий килим, коли я засинав і прокидався щоранку з картиною, приліпленою до ліжка, і з тим самим липучим запахом у ніздрях. Я не розгортав картину роками; щоб розгорнути її, мені знадобилося б хвилин десять або п’ятнадцять працювати спеціальним ножем, та коли я стояв там, опанований почуттями (усе крутилося й плуталося в моїй уяві, як тоді, коли я прокинувся й, ідучи уві сні, опинився у дверях Піппиної кімнати і не знав, що я тоді думав і що хотів зробити), на мене раптом навалилося дике бажання, майже екстаз: бо знову мати свою картину на відстані простягнутої руки після такого тривалого часу означало опинитися на краю небезпечної роззявленої безодні, про існування якої я навіть не знав. У півтемряві муміфікований згорток, принаймні його видима частина, здавався неприкаяним, жалюгідним, можна сказати, живим предметом, не так схожим на неживий об’єкт, як на якесь бідолашне створіння, зв’язане й безпорадне в темряві, — неспроможне кричати, воно мріяло про порятунок. Я не перебував так близько до картини, відколи мені було п’ятнадцять років, і на мить мені здалося, що зараз я схоплю її під руку й піду звідси геть із нею. Але я відчував, як сичать позаду мене камери спостереження, і швидким спазматичним рухом я вкинув свою бляшанку з малинівкою в сумку з крамниці «Блумінгдейл», зачинив двері та обернув у них ключ. «Спочатку все ковтни, якщо ти хочеш зав’язати, — порадила мені палко сексуальна подруга Джерома Майя, — інакше твій зад потягне тебе сюди о другій ночі». Та коли я пішов звідси з легкою головою, в якій усе гуділо, наркотики були останнім у моїй свідомості. Видиво обмотаної картини, самотньої й патетичної, перевернуло в мені все догори ногами, так ніби супутниковий сигнал із минулого вибухнув у мені й стер усі інші передачі.
ХІ
Хоч ті дні, коли я (іноді) утримувався від наркотиків, допомагали мені не надто збільшувати дозу, ломка погано відбилася на мені раніше, ніж я сподівався, і навіть пігулки, якими я намагався втримати свій стан у нормі, виявилися неефективними; у наступні кілька днів я геть розклеївся: мене нудило, я не переставав чхати.
— Трохи застудився, — пояснив я Гобі. — Зі мною все гаразд.
— Ні, оскільки в тебе й зі шлунком не все гаразд, то це грип, — похмуро промовив Гобі, який щойно повернувся з аптеки «Байджлоу» з пігулками бенадрилу та імодіуму, прихопивши по дорозі крекери та імбирний ель у «Джефферсон-маркеті». — Не розумію, чому б… Будь здоровий! На твоєму місці я пішов би до лікаря й перестав хвилюватися.
— Це тільки ГРЗ, не більше.
Гобі мав залізне здоров’я. Варто йому було щось підхопити, як він випивав трав’яний бальзам «Фернет-Бранка» й був як новенький.
— Може, й ГРЗ, але ти майже нічого
