Щиголь - Донна Тартт

Це був роздрук статті з Інтернету. Я швидко проглянув її: ФБР… міжнародні агенції… невдала операція… розслідування…

— Що це за лайно? — запитав я таким гучним голосом, що жінка за сусіднім столом підстрибнула.

Рів, захоплений своїм обідом, не сказав нічого.

— Ні, я не жартую. Який стосунок має ця публікація до мене?

Роздратовано переглядаючи статтю (звинувачення в несправедливо завданій смерті… Кармен Гуйдобро, домопрацівниця з агентства працевлаштування в Маямі, застрелена агентами поліції, які штурмували дім), я вже наготувався знову запитати, який стосунок усе це має до мене, коли раптом мене опанував холод.

Картина Старого Майстра, яку вважали знищеною («Щиголь», Карел Фабриціус, 1654), за чутками, була використана як застава в оборудці з Контрерасом, але, на жаль, не була знайдена під час рейду на житловий квартал у Південній Флориді. Хоча вкрадені твори мистецтва часто використовуються як засіб забезпечення капіталу під час торгівлі наркотиками та зброєю, Управління боротьби з наркотиками відкинуло звинувачення відділу розслідування злочинів у галузі мистецтва ФБР у тому, що штурм було здійснено з аматорською недбалістю, зробивши публічну заяву, в якій просило пробачення за випадкову смерть місіс Гуйдобро, водночас пояснивши, що його агенти не навчені ані ідентифікувати, ані знаходити вкрадені твори мистецтва. «У таких критичних ситуаціях, як ця, — сказав Тьорнер Старк, представник прес-офісу Управління боротьби з наркотиками, — нашим найвищим пріоритетом завжди буде безпека наших агентів та цивільних осіб, позаяк ми боремося з незаконним зберіганням і застосуванням наркотичних і психотропних засобів на території Америки». Наступне обурення, а надто спричинене судовим процесом у зв’язку з прикрою смертю місіс Гуйдобро, вилилося в заклик до тіснішої співпраці між федеральними службами. «Один телефонний дзвінок допоміг би все з’ясувати, — сказав Гофстед фон Мольтке, речник департаменту з викрадень творів мистецтва Інтерполу, на вчорашній прес- конференції в Цюриху. — Але ці люди думали тільки про те, щоб здійснити арешт і посадити звинувачених, і тепер, на жаль, картина знову пішла на дно, й може минути не одне десятиліття, поки вона знову випливе на поверхню».

Торговельний обіг украденими картинами та скульптурами оцінюється шістьма мільярдами доларів у масштабах усього світу. Хоч не було підтверджено, що картину хтось бачив, детективи вважають, що рідкісний голландський шедевр уже вивезено з країни, можливо, до Гамбурга, де він перейшов із рук у руки за ціну, що становить мізерну частку тієї багатомільйонної ціни, яку за неї заплатили б на аукціоні…

Я відклав роздрук. Рів, який перестав їсти, дивився на мене з хитрою, напруженою посмішкою. Можливо, незвичність цієї посмішки на його схожому на грушу обличчі примусила мене засміятися: то був стриманий сміх жаху й полегкості — так само сміялися ми з Борисом, коли гладкий коп, який чергував у супермаркеті, погнався за нами (і вже мало нас не спіймав), послизнувся на мокрій плитці на ресторанному подвір’ї і з розгону гепнувся на дупу.

— Що? — запитав Рів. Рот у нього після креветок мав помаранчевий колір. — Знайшли там щось таке, що вас насмішило?

Але я тільки хитав головою й дивився кудись через ресторан.

— Чоловіче, — сказав я, витираючи очі. — Я не знаю, що вам сказати. Ви перебуваєте в полоні якоїсь ілюзії або — я не знаю.

Рів — треба віддати йому належне — не виявив стурбованості, хоч і був невдоволений.

— Пробачте мені, — сказав я, хитаючи головою. — Мені не слід було сміятись. Але це, хай йому грець, найбезглуздіша дурня, яку я будь-коли чув.

Рів згорнув свою серветку й поклав її на стіл.

— Ви брехун, — люб’язно сказав він. — Ви, мабуть, вважаєте, що зможете виплутатися з цієї ситуації, але ви з неї не виплутаєтесь.

— Суд про помилково завдану смерть? Житловий комплекс у Флориді? Ви справді думаєте, що це має до мене якийсь стосунок?

Рів дивився на мене лютим поглядом своїх маленьких світлих голубих оченят.

— Будьте розважливі. Я пропоную вам вихід із безвихідної ситуації.

— Вихід? — Маямі, Гамбург — самих назв цих міст мені вистачило, щоб я знову недовірливо засміявся. — Вихід із якої ситуації?

Рів витер губи серветкою.

— Я радий, що вам усе це здається таким кумедним, — спокійно промовив він. — Бо я цілком готовий зателефонувати тому джентльменові з департаменту крадіжок творів мистецтва, згаданому в публікації, і розповісти йому все, що знаю про вас, про Джеймса Гобарта й про ту оборудку, яку ви здійснюєте разом. Що ви скажете на це?

Я відкинув серветку, відштовхнув назад свій стілець.

— Що ж, телефонуйте йому, не вагайтесь. А коли захочете поговорити про нашу справу, телефонуйте мені.

XV

Роздратування змусило мене залишити ресторан так швидко, що я майже не усвідомлював, куди йду. Та коли я опинився за три або чотири квартали від нього, моє тіло почало тремтіти з такою силою, що я мусив зупинитися в брудному маленькому парку на південь від Кенел-стріт і сісти там на лаві, задихаючись, устромивши голову між коліньми, мій костюм від Тьорнбулла й Ассера під пахвами весь просяк від поту, а я був схожий (так, принаймні, на мене з підозрою дивилися похмурі ямайські няньки та старі італійці, які обмахувалися газетами) на приголомшеного невдачею молодшого брокера, який щойно натиснув не на ту кнопку й програв десять мільйонів.

Через дорогу була якась сімейна аптека. Коли моє дихання заспокоїлося, я перейшов туди — на слабкому весняному вітрі я почувався мерзлякувато, самотньо, — купив пепсі з холодильника, не взявши решти, й повернувся під листяний затінок парку, сівши там на притрушену сажею лаву. Навколо літали й били крильми голуби. Вуличний транспорт із гуркотом мчав до ближнього тунелю, до інших містечок, інших міст, інших бульварів і паркових алей, розколювався на великі безликі потоки торговельного сполучення між штатами. І така велика спокуслива самотність була в цьому гуркоті, майже виклик, як поклик моря, й уперше я зрозумів, який імпульс спонукав мого батька забрати всі гроші зі свого банківського рахунку, забрати свої сорочки з хімчистки, залити повний бак в автомобіль і, ні з ким не попрощавшись, покинути місто. Розпечені сонцем автостради, клацання кнопок на радіо, зерносховища й вихлопні гази, широкі простори відкривалися перед ним, наче потаємний гріх.

Неминуче я подумав про Джерома. Він жив у кінці вулиці Адама Клейтона Пауелла, за кілька кварталів від останньої зупинки на Третій лінії, але ми з ним іноді зустрічалися в барі під назвою «У брата Джея» на Сто Десятій. То була забігайлівка для робітників із піснями Білла Візерса в музичному